Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
Докладно описував Михайло Ломацький і побиття людей у Зеленім і Бистреці — присілках с. Жаб'є та й самому Жабйому й інших селах. Називає автор прізвища десятків гуцулів, які потрапили під дротянки і биківці польських варварів. Вражає не тільки люта жорстокість, а й те, що ляхи виявили її до дітей та старших людей, як, наприклад, до 70-літнього Леся Савчука, 75-літнього Андрія Зєтинюка, 80-літньоІ Марії Савчук, 83-річного Юри Готича із села Бистрець. А синові Юрка Готича забивали "цвяхи під нігті, стискали пальці кліщами і в дверях, пекли п'яти розпеченим залізом і били по них. Це все вірні, правдиві факти!" — свідчив і Михайло Горбовий у досі не опублікованому спогаді "Тюрми у Польщі".
Порівняно з "весняною польофензивою" 1920 року, вважав Горбовий, "нічим були напади татарські у давнину". А працівників польських тюрем, куди кинули гуцулів, Горбовий називав "опричниками Івана Грізного".
Ось ще фрагмент із спогаду "Тюрми у Польщі": "Одної ночі, десь при кінці місяця травня, дозорці (це все були військові) вкинули когось у казню (№ 28). Він не рухався, тільки стогнав. Декотрі з нас заметушилися біля нього. Ранком ми побачили щось страшне. На долівці лежав чоловік у калюжі крови, ввесь ранами вкритий. Одна рука поломана й спухла так, що рукав сорочки тріскав… голова потовчена й теж опухла, око вибите, ноги побиті, поломані. Спина — одна жахлива, кривава рана, вже й ропить — знак, що кинулася гангрена. Товариші як можуть заходжуються біля нещасного й, забувши за свої рани й болі, підстелюють під побитого сардаки та киптарі. Так то ж кров та ропа зі спини швидко просякає все. Отак кати спорядили товариша Мартишука із Зеленого! Сяк-так, силою волі, держиться він і розказує як його били вдома та на кожному постерунку, як ломили йому кості. Товкли і катували його до самої Коломиї, і то не тільки жандарми по постерунках, але й кожний офіцер по дорозі!"
Гуцулам вдалося передати з тюрми вістку Українському громадянському комітетові про цей жахливий випадок. Комітет наполіг, щоб Лесю Мартишуку (в іншому спогаді Горбовий називає його Петром Мартишуком) надали медичну допомогу. "Лікар" прийшов, подивився, сказав, що у "хворого" ішіас, і пообіцяв таблетку аспірину. І "зареготався дико, злорадісно". На другий день Мартишук помер. "До останнього віддиху говорив він тільки про пімсту катам-ляхам", — зазначав Горбовий.
А в "Записнику в'язня Михайла Горбового" про цю трагедію читаємо: "О, дух — то велика сила! Він гоїть рани, додає надії на луччу будуччину, і його не знищують ні нагаї, ні хати спалені, ані зрабовані маєтки — хиба ще більше прибуде його. Я бачив, як конаючий Мартишук, коли з нього глумились ляхи, лиш одну руку трохи здорову мав, а і нею як підкрутив вуса, як глянув на них, то варто було бачити. Не згине наша держава з такими людьми!"
Мартишука поляки "поховали десь так скрито, що й по сьогоднішній день ніхто не знає де, хоч Український горожанський комітет довго шукав його могили, бажаючи відфотографувати скатованого".
Старшина Армії УНР Яків Гальчевський у не опублікованій ще історіософічній праці оцінював поляків як жорстоких варварів. Читаючи спогади Горбового, Ломацького, Шекерика-Дониківа про "пацифікацію" 1920 року, розумієш, що Гальчевський не перебільшував. Та й Горбовий називав польських карателів "інквізиторами", "дикунами азійськими", а Польшу — "найлютішою мачухою". Нагадаю, що 1920-й був роком українсько-польської співпраці, точніше, союзу Симона Петлюри та Юзефа Пілсудського. Отака співпраця, отакі союзники…
Гуцули витримали стоїчно муки, "ніхто з них не заломався і не впав на дусі", стверджував Михайло Ломацький, який потрапив тоді до тюрми разом з Михайлом Горбовим.
Архів ГорбовогоІдучи Верховинським районом, ми й не підозрювали про цю трагедію. Але вже були на порозі пізнання. В Косові, в музеї Визвольних змагань, я вперше довідався про Михайла Горбового, побачив уривок його статті "Рік 1920-й" — про трагедію Гуцульщини під польським пануванням. Хочу музеї експонувалося багато фотографій та лаконічних біографій учасників Визвольної боротьби, але в око впав саме Горбовий. Сприяла цьому екскурсовод музею Людмила Луканюк. Витягнувши десь із шухляди кілька десятків фотографій Першої світової війни, простягнула мені.
Вгадала кому показати!
Я вже багато років полюю за фотографіями Визвольної епопеї нашого народу.
— Звідки вони? — запитав із хвилюванням.
— З архіву Михайла Горбового, — відповіла пані Людмила.
— Вони десь опубліковані?
— Ні…
Це й відіграло вирішальну роль. Мене завжди до праці подвигає цілина. Там, де вже пройшлись дослідники, мені мандрувати нецікаво.
— А чому фотографії не опубліковано?
— Та я показувала кільком людям, хотіла зацікавити, а вони кажуть, що світлини не мають вартості, бо не підписані…
Розклавши реліквії на підвіконні, я взявся їх перефотографовувати. Роман Пастух делікатно нагадав мені, що вже час їхати. Він нетерпляче виходив на вулицю, повертався і знову переконував, що треба вирушати. Але я вже захопився новою темою. А волинянка Людмила Луканюк усе підсовувала мені нові й нові матеріали — фрагменти спогаду Горбового "Рік 1920-й", його лист із в'язниці до своїх вихованців-пластунів, фотографії… Сказала, що у хрещеної мами дружини Михайла Горбового, Оксани Сем'янів, зберігається його фотоархівза 1920 — 1930-ті роки…
— Його хтось публікував?
— Ні.
Отут я вже розсердився.
Як же так можна ставитися до реліквій?! На Східній Україні по дрібочці вишукуєш факти і фактики, щоб відтворити хоча б епізоди Визвольної війни українського народу, а тут таке багатство роками покривається пилом! "Ну, добре, — подумав я, — значить, наддніпрянці зроблять це".
Так і втягнувся в несподівану для себе тему… За місяць дізнався, що у голови Івано-Франківської "Просвіти" Петра Арсенича близько 20 років зберігаються неопубліковані щоденники Горбового. Ну і ну…
Я запитав його прямо:
— А чого ви досі їх не опублікували?
Причину він знайшов легко:
