Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

армії.

Де ж гуцули?

Однією з проблем дослідження стала невизначеність меж Гуцульщини. Спочатку я вважав це наслідком своєї необізнаності, але виявилося, що меж цих точно ніхто не може провести. У кожного дослідника власні уявлення і своя логіка. Недаремно поет Василь Герасим'юк, родом з Гуцульщини, у вірші "Де гуцули?" писав:

Коли піднімаєтеся в Уторопи — село поета Тараса Мельничука, на питання: тут гуцули? — кажуть: гуцули — далі, — і показують на Пістинь — село художника Олекси Бахметюка — це ж на мапі його кахлів позначені кожен гуцул, його кінь і його кріс, але в Пістині кажуть: гуцули — далі, — і показують на Шешори… але в Шешорах… кажуть: гуцули — далі, — і показують на Черемош… але й на тих берегах кажуть: далі, далі… То хто скаже, де починається і закінчується Гуцульщина?..

Часткова відповідь на це питання все ж таки є. Вона в гуцульській приказці "Не тото, брате, гуцул, що погуцуливси, але тото, брате, гуцул, що в горах родивси". Отже виходить, ідо гуцульських сіл у долинах нема, тільки на верхах гір, під небом грізним може жити справжній "горєн".

У гуцулів ясна зброя. І дух козацький

Досліджуючи роль верховинців у Визвольній боротьбі, я з радістю відкрив для себе, що вони прагнули герцю і йшли до бою як до танцю, — як і козацтво Великої України.

Вперше почув подібний вислів від подільського отамана Якова Орла-Гальчевського. В автобіографічний книзі "Проти червоних окупантів" він прохопився: "До бою йду, як дівка до танцю". Подібне читаю і у спогадах Горбового. "Декотрі вже почали дрімати, як нараз донеслись до нас звуки гарматної стрілянини, — згадував він про перебування гуцулів-добро-вольців у Коломиї. — Нам начеб хто мурашок пустив за шкіру… Якась нетерпляча гарячковість опанувала всіх, прошибла одна думка-бажання: "Ко-би нам уже швидше зблизитись до того вогню, піти в танець".

Ось так! "Огонь запеклих не пече!"

Хто сказав це? Тарас Шевченко!

Мене здивувала і збентежила присутність Тараса Шевченка в хатах і душах верховинців. Це ж Кобзареві до його 100-ліття вони разом з покутянами у великій радості встановили пам'ятник в австро-угорському Косові.

А на Великій Україні 1914 року було не так: московські деспоти заборонили спорудження пам'ятника Тарасові Шевченку в Києві, заборонили й щорічну панахиду в Софійському соборі. Тоді на захист Шевченка стало не українське громадянство, а кавказці, насамперед грузини, які мешкали в Києві. Довідавшись, що українці змирились із забороною, вони вийшли на несанкціоновану маніфестацію на честь автора поеми "Кавказ". І серед арештованих маніфестантів найбільше було кавказців. На допитах у жандармському відділку вони називали себе українцями…

Ось як високо звучало слово Тараса Шевченка! Долетіло воно і до кавказьких, і до чорногорських верхів. Й окрилило "Січі" та Українських січових стрільців. Михайло Горбовий у спогаді "За кращу долю України" писав про день відкриття пам'ятника Шевченкові в Косові: "Увесь Косів із сусідніми селами виглядає як один великий воєнний табір із давніх запорозьких часів". А виходили з Косова гуцули-добровольці, співаючи пісню:

Ми гайдамаки, ми всі однакі, Ми ненавидим вороже ярмо.

Чи дивуватися, що боротьба проти поневолювачки Росії і поневолювачів росіян перетворилася для гуцулів на свято, свято, від якого ніхто не бажав відмовлятися? А от за чужі інтереси верховинці воювати не поспішали, вважали за краще ховатися в горах від мобілізації до австрійського війська.

Коли ж у серпні 1914 року імператор Франц-Йосиф виповів війну Росії, гуцули хмарами посунули з гір. Батьки ж і діди новобранців щиро заздрили своїм дітям й онукам, що їм пощастило вийти на бій з Росією. "І вже старий батько-гуцул не давав синові в руки бартку й пістоля за черес, і не справляв його в дебри, у звори, щоб добре сховався перед "бранкою" до чужого війська, — свідчив Горбовий, — а тремкими руками благословив сина-леґіня у щасливу путь:

— Ти шєсливий, синку, що-с діждав стати борцем за свою справу, за нашу рідну Україну! Ми, старі, боролися за чюже… Тепер не те. Тепер ясно за шо!.. Най пізнают вороги, що то є Гуцул!..

І мати старенька… вибирала свого леґіника-мізинчика як до вінчання… І, цілуючи в голову, зворушено приговорювала:

— Хочь ми старі обоє лишаємоси, але я не баную, шо ти, синку мій, пишний та срібний, йдеш від нас, я серцем, душев чую, що так мус бути! Шо це настав такий великий час, не кождий єго може діждатиси… Воюй за ту нашу Україну, що про ню (неї. — Ред.) нам красні книжки читав-єс, співанки співав-єс".

Які "красні книжки"? Чи не "Кобзар" Тараса Шевченка?!

Не можна без хвилювання читати про події на збірному пункті у Стрию, куди зійшлися гуцульські "самохітники". Коли вони дізналися, що якась темна сила вирішила відправити їх додому, розпачу не було меж (уже згодом з'ясувалося, що це була ініціатива поляків, які, засівши на високих становищах в австро-угорській армії, не хотіли, щоб в її межах творилися українські національні частини, бо розуміли, що це зародок Українського війська, з яким невдовзі доведеться битися і за Галичину, і за Волинь, і за Гуцульщину).

Горбовий згадував, як "заморозила всіх" вістка, що гуцулів "мають завернути домів". "По першому пригнобленню прийшла реакція: лють на того невидимого ворога, що сміє Гуцулам боронити йти на війну.

— Як?! Хто сміє нас завертати?! — почали викрикувати одні навперед других. — То ми на це прийшли сюди, щоб вертатись домів з устидом?..

— А то що, то ми маємо бути гірші від других, га? То другі здібні на "войну",