Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

— Грошей не було…

Я швидко переконав добродія Арсенича приїхати до Києва. За три дні рукописи Михайла Горбового лежали в мене на столі. Почалася складна робота з реставрації слів і думок, поспіхом записаних 1920 року.

Невдовзі виявилося, що Михайло Горбовий — доволі плідний автор. Його спогади виринали то в одному, то в другому виданні. Тоді я вирішив розшукати всі його публікації. Коло роботи загрозливо розширювалося. Я зрозумів, що треба шукати союзників. Тут і згадав про залюбленого у січових стрільців Юрка Юзича. Логіка була проста: Горбовий і Юзич — галицькі пластуни, значить, Юрій може допомогти в підготовці книги. Я не помилився. Співпраця з Юзичем виявилася плідною. Давно вже я не мав такого помічника! Окрім унікального видання "Пласт у Косові" і фотографій, які він надав, Юзич став ще й цінним консультантом у питаннях біографій січових стрільців, хронології подій, топоніміки Західної України, гуцульської говірки тощо. Юрко Юзич кваліфіковано відповів мені на сотні запитань. Зокрема, він роздобув десь карти австрійського генерального штабу за 1916 р. Ї, скрупульозно вивчаючи їх, знаходив населені пункти, які згадував у спогадах Горбовий, навіть назви станцій неіснуючої вже вузькоколійки!

З кожним днем роль добродія Юзича у проекті зростала, і я зрозумів, що простою подякою тут обійтися неможливо, тож і запропонував йому стати співупорядником книги. А він виявився ще й скромною людиною. Кілька разів відмовлявся. Казав: "Та мені це не обов'язково. Я і так вам допоможу". Нарешті я його переконав…

Пригнічувало, що ми шукаємо спогади Горбового всліпу — ніхто ж досі не уклав бібліографію його праць. Відтак вирішив переглянути всі видання "Літопису Червоної Калини" та календаря-альманаха "Червона Калина", де він час від часу публікувався, але з'ясувалося, що навіть у грандіозному книгосховищі — Національній бібліотеці ім. Володимира Вернадського — немає повної збірки цих журналів.

Звертався я і до відомих київських науковців, збирачів ратитетів, звертався і через Інтернет до знавців, та ніхто нічого не міг порадити. Лише добродій із Філадельфії написав: "Якщо збірки цих видань немає в Науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника у Львові, то їх немає ніде, в тому числі й у бібліотеках вільного світу". Допоміг стати на потрібну стежку мій старший товариш, Леонід Муха, голова Крайового братства 1-ї дивізії УНА. Він повідомив, що в Науковій бібліотеці ім. Василя Стефаника працює завідувачкою відділу дочка дивізійника Зеновія Врублевського Оксана і що я можу звертатися до неї від його імені… Через пані Оксану я познайомився з Валентиною Передерій, яка 2004 року видала чудовий довідник — "Видання "Червоної Калини". 1922–1939". Діставши цю книгу, я за вечір переглянув її і знайшов назви ще двох невідомих мені публікацій Горбового. Невдовзі пані Оксана розшукала і вислала мені їх. А тут ще Петро Арсенич відкрив дві публікації Горбового в новому ддя нас джерелі — рідкісному виданні "Каменярі". На моє прохання пані Оксана уважно переглянула всі його номери, дещо знайшла та вислала до Києва.

Багато допомогла в підготовці матеріалів і львівська пластунка, народжена в Сімферополі, Оля Свідзинська, двоюрідна онучка українського поета Володимира Свідзинського. Влітку 1990 року я разом з Василем Овсієнком гостював у її батька, професора Сімферопольського державного університету Анатолія Свідзинського. Хто ж знав, що через 18 років робитимемо разом з нею книгу про січових стрільців…

До останнього я планував опублікувати тільки воєнні спогади Михайла Горбового, але не встояв і ддя повноти образу оприлюднюю й інші його праці, зокрема "Пласт у Косові", який, до речі, читається як воєнна хроніка, адже поляки не могли погодитися на розвій українських громадських організацій і всіляко придушували їх, — як колись "Січі" Кирила Трильовського.

Косівські пластуни пережили й неодноразові арешти свого провідника, обшуки у пластових домівках, пограбування й арешти пластового майна, залякування, дискредитацію, суди і пересуди… І все це, як зазначав з гіркотою Горбовий, за повної байдужості батьків пластунів і галицького громадянства. Зовсім інше ставлення спостеріг він на Закарпатті. Тут батьки цікавилися діяльністю своїх дітей-пластунів і прихильно ставилися до неї. "А треба знати, — писав Горбовий у статті "Чорногорський вітер на Закарпаттю", — що коли я в 1916 р. був тут зі сотнею У.С.С., то населення не мало поняття, що таке читальня "Просвіти", "Січ" чи т. и. Душа радується, бачучи таке осведомления, і то щире, не шабльонове, фалшиве, як у нас. Годиться замітити, що й місцева інтелігенція щиро цікавиться Пластом, узнає його за щось конечне, рідне, а не за чуже, як у нас. Тут можна мати шалені успіхи у праці… Тільки практичних провідників їм дати, а виховається таке покоління, що ніхто й не впізнає населення глухого Закарпаття. Переженуть і Галичан".

Боляче вразила мене стаття Михайла Горбового "Під осуд громадянства". Я навіть постановив її не публікувати, щоб не ятрити душу читача прикладами українського самоідства, коли гідну людину очорнюють. Цього й нині досить. Наші люди чомусь більше довіряють чуткам, ніж фактам. Випадок з Горбовим, на жаль, характерний. Чоловік на очах у всіх чверть століття вірою і правдою служив Батьківщині (і на фронтах, і на полі громадсько-політичному), гідно пройшов неодноразові випробування польськими катівнями, виховав ціле покоління косівської молоді, яка під його впливом залучилася до української громадсько-політичної діяльності і врешті пішла в ОУН… Та виявилося, що ці факти "непереконливі". Переконливішою є брехня. Вона часом і правдоподібніша за правду.

І Горбовий "отримав вдячність" від співгромадян.

Оббріхування болісно ранить, особливо коли йде з боку людей заслужених, які чимало зробили для нашої Батьківщини, патріотичного виховання, пропаганди української культури. Мова тут про керівника "Гуцульського мистецтва" Михайла Куриленка і директора гімназії "Рідна школа" у Станіславі усусуса Степана Глушка… Не хотілося вертатися до цієї історії, але врешті я зрозумів, що з'ясування захищає ім'я дорогої мені людини від наклепів, а значить, я зобов'язаний оприлюднити аргументацію Михайла Горбового. До слова, і Горбового, і Куриленка більшовики "помирили", знищивши обох — за працю в ім'я України.

Ми всі думали, що Українські січові стрільці — це галичани, уродженці Львова, Тернополя, Станіслава і навколишніх сіл. Виявляється, це не зовсім так. До Легіону УСС найбільше зголосилося добровольців-"самохітників" з гуцульських сіл: Брустурів, Річки, Яворова, Космача, Прокурави, Кобаків, Красноїля, Криворівні, Жабйого, чотирьох Березовів… А ще з гуцульських сіл Буковини і Закарпаття. Верховинців розподілили в кожну