Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

— Не йдемо додому! — кричали всі.

— Не підемо! За жадні гроші не підемо! Най нас тут віб'ют, або що, а додому не підемо!"

Коли ж Сень Горук наказав сформувати курінь із косівських, снятинських і коломийських стрільців, всі "проясніли, усміхнулися, наче засуджений, як почує про волю". Та під час обіду знову пронеслася тривожна вістка: мають вибирати кращих стрільців, а інших повернуть додому. "Обід уже не смакував, хоч і голодні були. Кождий ждав наче засуду, а в душі леліяв потихеньки самолюбну думку — коби тільки не мене завернули". Невдовзі Сень Горук оголосив: хто "хоче на війну", стати праворуч. "Направо перейшли відразу всі до одного".

Верховинців усе ж розділили на дві групи, одна з яких мусила вертати до дому. Розпачу поворотців не було меж. Що тільки не вигадували вони, щоб залишитися у вояцьких лавах! "Упосліджені" молили щасливчиків помінятися місцями. "Переконували, що війна не для них, що шкода здоровля, що на війні дуже страшно і т. п., тому якраз вони повинні замінятися. Иньші знова купували собі місце між "вибраними", або давали яку одежину зі себе, годинник тощо. Декотрі то так-таки влізли між "вибраних" і заявили рішучо, що не уступлять за ніщо у світі".

Хіба не така вдача у наддніпрянських козаків?

Згадуються події у великому селі на Слобожанщині біля шосе Харків — Вовчанськ у грудні 1918 року. Тут зосередився Окремий гайдамацький курінь ім. Яна Кармелюка та піша старшинська сотня харківського гарнізону. На відтинку куреня — абсолютний спокій. Ворога не видно й не чути. Козаки нудьгують без боїв. Та 1 січня 1919 р. в село, що верст за 12, прибув більшовицький відділ. Отаман Ігор Троцький вирішив уночі наскочити на нього. Одразу все заворушилось, "на лицях уже не видно нудьги, всі ніби підросли, повеселішали". Старшини вітали козаків із наступом. "Усі страшенно радіють, — згадував Юрій Сас-Тисовський. — Хтось кричить, що в нього є багацько знайомих дівчат у Вовчанську і що він усім гарантує веселих та приємних Різдвяних свят. Сміх! Радість! Всі готуються до наступу, що його так довго чекали".

Коли ж через нові обставини отаман скасував наступ, обличчя кожного виказувало розчарування і сум. Чи не так було у Стрию на початку вересня 1914 року? Так було і під Конюхами 30 червня 1917 року. "Тут застали барабанний огонь… — описував Михайло Горбовий. — Земля дрожить, у воздусі лише безупинний гук, рев і шум від гарматних вибухів, всі окопи наче вулькан або яка дивовижна фонтана. Все мішається, все йде догори дном… Але нам це все є нічим… Тут, у цьому пеклі, стрільці почулися у свойому живлі (у своїй стихії. — Ред.), дістали гумор, віджили". Нагадую — гуцули "віджили" від праці в запіллі, де нічого не загрожувало їхньому життю.

З радістю я знаходив все нові й нові приклади козацької вдачі гуцулів. Вони завжди були готові до бою. Бо це був спосіб показати свою силу, розум і лицарськість. Ось пишу про гуцулів, а ніби про наше наддніпрянське козацтво промовляю — настільки схожі та єдині козацько-верховинським духом ці дві гілки українського народу. Так і в гайдамацькій пісні співається: "Ми всі однакі". Справді!

Не дивно, що на фронті дійшло до братання. Сталося це вже на перший фронтовий Великдень — у квітні 1915 р. на Маківці.

Згадки Михайла Горбового про братання гуцулів і наддніпрянців зворушливі до сліз. Ось спогад про святкування Великодня 1918 року під Кирлібабою ("Гуцульська сотня УСС"). Горбовий писав: "Самий Великдень почався подібно, яку 1915 р. на Маківці, відспіванням "Христос Воскрес". Відтак усі збігли в яр христосоватися з ворогами. З яру не ми йшли на московську позицію, а взяли братів-Українців до себе в гостину. Тут робили спільні знимки, лише приняти не було чим, бо і в самих не було свяченого, хіба що по чарці руму чи вина. Зате приняли ми й обдарували їх багато кращими дарунками — книжками і часописами… Кращого дарунку не могли ми дати своїм братам, про що ясно говорили їхні зворушені лиця та сіяючі очі. Адже вони цих скарбів давно (може, й ніколи. — Ред.) не мали в руках. Тепер не знали, як нам дякувати. По приняттю та перебалаканню дечого відійшли наші брати на свої позиції. Ще треба додати, що оставили нам писанок, пасок, цукру, чим і нас зворушили немало. Але із книжок вони мали велику втіху. Один їхній "зводний" не міг уже дійти на свою позицію з нетерплячки, а сів у ярузі під смереку і так зачитався в Шевченкове "Посланіє…", що досвітком другого дня найшла його наша стежа сплячого над розгорненим "Кобзарем".

В іншому спогаді про цю подію ("Великодні свята у pp. 1915–1918") Горбовий уточнює, що російські солдати-українці "найбільше питали за "Кобзарями". І додає важливу деталь про "зводного", який так спрагнув за Шевченковим словом, що, не дійшовши до своєї позиції, сів у нейтральній смузі. Він так зачитався, що "рано найшли його сплячого над "Кобзарем" на сторінці "Обніміте, брати мої, найменшого брата свого", а в очах були ще сльози. А як ми його пробудили, то ще був зворушений від вчорашного читання".

І в "Записках Гуцульської сотні…" Горбовий зазначає, що російські солдати-українці "найдужче питали за "Кобзарями". Важливий рефрен, який засвідчує, що не такі вже й темні були наддніпрянці, котрих недоля змусила захищати російські інтереси. Це підкреслює і спогад стрільця Гуцульської сотні Олекси Зіня, який публікуємо у додатках. Зінь описав розмову зі "зводним" російської армії Андрієм під Кирлібабою взимку 1916–1917 року, отже, ще до Лютневої революції. "Андрій говорив чистою українською мовою, — згадував стрілець, — що змусило мене запитати, чи він є українець.

— Не тільки я українець, а також весь наш 254-й Николаєвський полк є український…

Андрій був значно старший за мене і так, як він мені оповідав, був жонатий і було у його двох маленьких синів, за котрими він дуже тужив. При тому він сказав мені такі слова:

— Алексію! Коли б ти мене убив і зробив моїх маленьких синів сиротами, а мою жінку вдовою, то ти б не мав щастя у свойому житті, бо вони прокляли б тебе.

Я поглянув на Андрія, а