Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Він дозволив мені диктувати протокол. Я розповів усе ще раз. Перед кожним підписом слідчий бігав до свого начальника відділу. А одного вечора мене викликав сам начальник. Якщо не помиляюся, звали його Казін. Він був струнким, високим чоловіком, вдягненим у форму офіцера НКВС. Його голова мала вигляд бронзової скульптури. Він нагадував мені актора в партії Родамеса з опери Верді «Аїда».

— Я хочу щиро поговорити з вами, Олександре Семеновичу. Не збираюся вас тероризувати. Складіть зізнання добровільно, але розкажіть усе, що маєте на сумлінні проти радянської влади. Вас звинуватили у своїх зізнаннях дуже багато свідків.

То був новий тон. Я розмовляв з ним цілу годину. Він мене не зупиняв. Показав мені протоколи Гоутерманса, який зізнався в них до найтяжчих злочинів, але мене не звинуватив.

Я запитав:

— Чи Гоутерманс не відмовився від своїх зізнань?

— Ні.

— Громадянине слідчий, я не хочу втручатися в справу Гоутерманса, вона мене не обходить. Але можу довести вам, що всі його зізнання є нісенітницею. Я добре знав його життя як тут, так і за кордоном. Він ніколи не робив нічого подібного.

— Якщо це так, то чому він не відмовився від своїх зізнань? Навіщо взагалі їх зробив?

— Гоутерманс — людина слабка і нервова. То талановитий фізик, але не боєць. Гадаю, що він занадто вимучений для того, аби ще раз починати боротьбу.

Казін підвівся:

— Я не хочу чинити вам жодної кривди, Олександре Семеновичу. Пишіть, що вважаєте за потрібне.

Повернувшись до камери, я побудив товаришів. Усі мене поздоровляли. Так чекісти розмовляють тільки з в’язнем, звільнення якого є справою вирішеною.

Молодий слідчий списав зі мною ще декілька протоколів, потім його місце зайняв інший, такий же молодий. Я знав ще кілька людей цього типу. Мені здалося, що всі інтелектуали пощезали з НКВС. Не видно вже було й жодного єврея. На початку «великої чистки» серед слідчих було багато євреїв, але весь той апарат був замінений. Новоприбульці були комсомольцями із заводів та навчальних закладів, які пройшли відповідну виучку за кілька місяців. Тут не треба було багато вміти.

На тиждень мої допити були перервані, а потім було вчинено спробу повернутися до старих методів.

Одного дня після полудня мене було викликано до капітана.

Казін знаходився за столом, а в кутку кімнати сидів якийсь старий.

Його обличчя було сіре й виснажене, очі згаслі. Він подивився хвилю на мене, поворушив беззвучно вустами й опустив погляд. Сидів похилений і потирав руки. То були кістляві, волохаті, з дуже довгими вузлуватими пальцями руки. Мені прийшло в голову, що я наче десь уже бачив ті руки. Капітан звернувся до нього:

— Повторіть ваші зізнання проти Вайсберга.

В’язень почав щось пошепки говорити. І тут я його впізнав.

Був то Обреїмов, колишній директор, професор, член-кореспондент Академії наук. Колись то була людина з власною волею і власною гідністю. Що з ним сталося? Фігура воскова, мова уривчаста. Він щось тихо й байдуже мурмотів собі під ніс. Я не розумів ані слова, та і взагалі не слухав, настільки я був вражений його виглядом. Цей беззубий рот, ці рухи конаючого. Я дружив із ним у той час, коли він ще був людиною. Він був моїм першим директором. Щовечора я обговорював з ним поточні виробничі питання й плани на майбутнє.

Ми були настільки близькими, що обговорювали також політичні проблеми. Обреїмов був людиною старої школи, дуже оригінальною, хоч і трохи звихнутою. Всі його погляди завжди були багатозначними. Він був марнославний і амбітний. Завжди переоцінював свою роль. Йому завжди бракувало відваги як фізичної, так і інтелектуальної. Попри все, він був людиною високоінтелігентною і дуже освіченою. Але зараз переді мною сиділа лише його тінь.

Ця тінь заворушилася й почала говорити, але тримала голову опущеною й уникала дивитися мені в очі. Я попросив капітана про повторне зачитання зізнання, бо не міг зрозуміти Обреїмова. Казін задовольнив моє прохання.

Зізнання Обреїмова було типу «на городі бузина, а в Києві дядько» і тому я не зміг втримати його у своїй пам’яті.

…Я познайомився з Обреїмовим у Берліні наприкінці 1930, чи на початку 1931 року. В усякому разі, перед поїздкою до Радянського Союзу. Познайомив нас Гоутерманс. Ми зустрілися в залі Ангальського палацу. Обреїмов, який був на той час директором, запросив мене до свого інституту в Харкові як фізико-техніка. Так це було в дійсності. Що ж з того зробив Обреїмов?

Він мав бути членом німецької таємної поліції як, власне, і Гоутерманс. Мусили ми в той час зустрітися, щоб порадитися, як нам приїхати до Радянського Союзу, не привертаючи до себе особливої уваги з тим, щоб зміцнити там антирадянську роботу і таке інше, і тому подібна нісенітниця. Я був обурений тим, що Обреїмов навіть зараз, через кілька місяців після перелому, заносив такі дурниці до протоколу. Мені також було незрозумілим, чому Казін їх сприймав. Мабуть тому, що перелом був половинчастий. Сталін, мабуть, хотів лише стримати подальші арешти, які загрожували винищенню країни у вирі катастрофи. Натомість більшість арештованих мала спокійно покрокувати до таборів. Я намагався пробудити Обреїмова від його летаргійного сну, але дарма. Потім я звернувся до Казіна:

— Громадянине капітане, інкримінована розмова відбувалася в Ангальськім палаці німецькою мовою. Я докладно її пам’ятаю.

Я хотів би повторити її Обреїмову саме німецькою.

Казін, що не розумів ані слова німецькою, дозволив. Я