Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг
Через 10 хвилин прийшов наглядач і спровадив мене спочатку до перукаря, а потім до фотографа. Той сфотографував мене в трьох ракурсах. Потім мені звеліли повернутися до камери.
Прийшов наглядач і відібрав у мене сорочку та краватку. Я навіть не був розчарований. Думав лише про те, навіщо їм була потрібна та елегантна фотокартка. Дійшов висновку, що хтось із-за кордону цікавиться моєю справою й хотіли дати йому доказ, що я ще живий і маю гарний вигляд. Хоч я за час перебування в ув’язненні й втратив 22 кілограми, але був здоровий.
Упродовж наступних двох тижнів нічого не відбулося. Потім відчинилася «кормушка» і стражник гукнув до мене:
— Ось маєте книжку. Можете її читати, але іншим не давайте, це заборонено.
Це була сенсація. Мало не перша книжка через 30 місяців і був це великий роман Толстого «Війна і мир».
Якраз перед арештом я цю книгу перечитував. Як добрий знак я сприйняв те, що зараз вона знову потрапила мені до рук.
Звичайно, ми не дбали про виконання наказу наглядача. Один із нас мав читати книжку вголос. Це було доручено Ярошенкові і він був з того щасливий.
Через декілька днів книжка була прочитана і я захотів її поміняти. Другою книжкою виявилося українське видання «Фауста» Гете, частини перша й друга. Я застеріг Ярошенка:
— Цього ти, мабуть, вже не втнеш.
Більш нічого не треба було казати для того, щоб розпалити його бажання прочитати цю книжку одним духом від початку до кінця.
Це була для нього важка праця, але він з гідністю її виконав. Час від часу я намагався втрутитися, щоб пояснити деякі міфологічні моменти. Але це його ображало, і я припинив свої спроби.
— Дуже гарна книжка, — сказав він, скінчивши читати.
Решта була дуже задоволена з того, що ця книжка скінчилася й можна взяти іншу. Упродовж чотирьох тижнів нам вдалося прочитати 10 книжок. Потім нам почали повторно давати вже прочитані книжки. Очевидно, вибір був обмежений, а каталогу не було.
Наприкінці серпня прийшов новий в’язень — службовець із Чернігова. Він уже просидів півтора роки. Приніс газетні новини.
— Ми уклали пакт з німцями. Сам Ріббентроп був у Москві.
Весело, нічого не скажеш. Приймали його Сталін, Молотов та всі інші.
Цікаво, чи брав участь у зустрічі Каганович. Цікаво було б подивитися, як нацист і єврей п’ють за здоров’я один одного.
Ми не надали особливого значення цій новині. Кожен із нас вважав цей пакт за чисту формальність, як продовження російсько-німецької угоди про дружбу 1933 року. Ніхто з нас і гадки не мав, що це був сигнал до початку другої світової війни.
Але вже через тиждень я став помічати, що зовні діється щось незвичайне, мої думки повернулися в напрямку можливої війни.
Я описав свої тодішні настрої на початку книжки. Ланцюг невловимих обставин, котрі я зараз уже не можу пригадати в подробицях, заразом викликав тоді в мені передчуття великої катастрофи, що мала статися. Я був цілковито ізольований від зовнішнього світу. Лише через 8 тижнів — на той час уже пів-Європи палало у вогні війни, а німецькі війська досягли Сяну та Бугу, — я отримав підтвердження своїм передчуттям.
Неспокій не полишав мене. Я вже нічого не читав, бо не стало нових книжок. Більше слухав Богуцького. Він казав про те, що тепер у країні ніхто нікому не може довіряти, що кожен боїться розмовляти навіть з друзями. Перед своїм арештом він крутився в найвищих урядових колах України. Розповідав про паніку, яку викликало в українських колах шаленство НКВС. Один прем’єр за другим йшли до в’язниці. Туди ж пішли майже всі народні комісари. Їх наступники йшли за ними через невеликі проміжки часу. Як правило, ті, хто були раніше арештовані, вербували своїх спадкоємців. Провідні партійні діячі ставали донощиками зі страху, що самі стануть об’єктами доносів. Але це не допомагало. Всі потрапили до внутрішніх в’язниць, лише один раніше, а інший пізніше. Богуцький розповів історію Маршака та Леплевського.
— Якось вони сиділи разом і трохи випили. Леплевський звів розмову до арешту Тухачевського та вищих генералів: «Це ж нечувана річ, щоб увесь Генеральний штаб перейшов на бік ворога. Як можна було тримати таких зрадників на командних посадах? Тепер німці та японці мають усі плани Червоної армії, усе треба міняти. Але чого коштуватиме перебудова усіх фортифікаційних споруд?» Маршак відповів: «Може, того й не було. Може, то так лише говорять». Обидва, як я вже казав, були трохи напідпитку. А в такому стані навіть радянські люди говорять більше, ніж треба. Коли Маршак наступного дня прокинувся, його почали гризти сумніви. Що він наробив! Не інакше, як Леплевський його спровокував. Щоправда, Леплевський говорив майже те саме, а може, ще й гірше. Але ж йому це можна робити! Напевно, забезпечив собі тили і вже послав у Москву донос.
Маршак не бачив іншого виходу як зателефонувати до Москви й передати Єжову зміст розмов Леплевського. Леплевського було заарештовано. А через два тижні та ж доля спіткала й Маршака, бо Леплевський його завербував. Обидва зізналися в тому, що конспірувалися з метою повалення радянської влади. Опріч того, шпигували на користь Німеччини та Польщі, а також організовували терористичні акти проти Сталіна та інших та ще й дезорганізовували господарське життя, складаючи фальшиві плани.
У перших числах вересня мене було викликано для закриття справи. Слідчий прочитав мені так звану «двохсотку» — 204 параграф карного кодексу. Я отримав можливість прочитати все моє досьє. Я
