Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

Мій одяг був у безпрецедентному стані. На Холодній Горі один офіцер, поляк, який заприятелював зі мною, зайнявся ремонтом нашого одягу та штопанням шкарпеток. Одна стара шкарпетка була пожертвувана на нитки, кілька ниток зсукано в одну, яка скріплялася милом. Виходила цупка нитка, що годилася для шиття та штопання. Голки виготовлялися з риб’ячих кісток. Один азербайджанець із нашої камери навіть мав циганську голку для шиття взуття. У Києві вже не було нічого, і весь мій одяг там погнив. Штани вже не підлягали ремонту. Ті місця, на яких сидять, були настільки в дірках, що ні на чому було вже сидіти. Мені стало соромно перед солдатами ходити на прогулянки, і я завжди одягав плаща, навіть якщо була спека.

Упродовж останніх тижнів розвалилося і взуття. Уже давно воно стало предметом всіляких непорозумінь з адміністрацією. Унти були на ваті й мали металеві застібки-бликавки. Купив я їх улітку 1935 року зовсім дешево в магазині Баті в Празі. Вони дивом витримали чотири роки. Металеві замки кидалися в очі наглядачам, які мали наказ не полишати жодних металевих предметів у камері. У Києві хотіли ті застібки повидирати. Справа дійшла до начальника в’язниці.

Він викликав мене до себе:

— Ми маємо строгу інструкцію і не можемо дозволити тримати щось металеве в камері.

— Але ви також не маєте права псувати мою власність.

— У такому разі ви повинні здати взуття на зберігання.

— Будь ласка.

— А як ви ходитимете на прогулянку?

— Буду залишатися в камері.

— Це не дозволено.

— Громадянине начальнику, це все безглуздя, інструкція не враховувала існування взуття з металевими застібками. Малося на увазі заборонити тримати в камері ножі та інші небезпечні речі.

— Я повинен дотримуватися інструкції. Будь-який метал заборонений.

— Параша також з металу, з металу миски та кружки.

— Ці предмети належать в’язниці. Інструкція стосується лише речей, що належать в’язням. Тут я нічого не можу вдіяти.

— Це моє єдине взуття. Якщо вийняти з нього замки, воно стане непридатним. Я потім не зможу користуватися ним у таборі.

Зрештою знайшли вихід. Унти стояли в коридорі перед дверима камери. Я взував їх, коли виходив на прогулянку, а в камері сидів босоніж.

Зараз же стало гірше. Підошви розлізлися, я вже не мав змоги ходити на прогулянки. Подумалось: якраз на часі мене випустити.

Моїх речей не вистачить на подальше в’язничне життя. Тридцять місяців — це набагато більше, ніж я передбачав.

Я вже ні хвилини не сумнівався в тому, що мене випустять на волю. Коли б мене хотіли скарати, то який був сенс тягти мене з Києва до Москви? Чи після звільнення буде мені дозволено полишити країну? Навряд. Але як цьому могли запобігти? Я не був радянським громадянином. Мав австрійський паспорт. Щоправда, Австрії вже не було. Чи не став я тим самим автоматично німецьким громадянином? Мене непокоїла думка про громадянство тоталітарно-фашистської держави. Не знав я також і того, чи визнають німці своїми громадянами євреїв, які свого часу були жителями Австрії?

Важко було все це передбачити.

Ні в якому разі я не звернувся б з якимось проханням до німецького посольства. Може трапитися, що росіяни не випустять мене, поки не прийму радянського громадянства, і тим самим відмовлюся від виїзду за кордон. То було б прикро. Якщо ж відмовлюся від радянського громадянства, та підтверджу їхні звинувачення, що я — антирадянський елемент. А поки що я дуже нудьгував по закордону. Яка тут могла існувати свобода при спустошенні, спричиненому «великою чисткою»? Ніхто не буде зі мною розмовляти, всі будуть боятися. Буду жити серед людей як хворий на проказу. Але я знав свій темперамент. Рано чи пізно відкрию рота й знову потраплю туди, звідкіль мене випустять. Залишатися в цій країні означало б для мене до кінця життя перебувати в ув’язненні. Я дуже нудьгував за справжньою, безмежною свободою, за країнами з досконалою політичною демократією. Але чи випустять мене після всього того, що я бачив? Я боявся сподіватися.

Прийшов наглядач і відвів мене до лазні. Вона знаходилася за рогом недалеко від камери. Велике приміщення, безліч душів і кранів для мене одного. Я міг лишатися тут цілу годину. Це було чудово. Я став під струмінь гарячої води, натирав милом шкіру так, як праля натирає білизну. Коли витерся, мені вручили чисту в’язничну білизну. Повернувшись до камери я вклався в ліжко, прикрився плащем і почав марити. Мене доконало неочікуване блаженство. Я вже бачив себе в гарному вбранні в кафе «Національ» на розі Тверської, де я п’ю добру каву та заїдаю її тістечками. Піду на Красну площу, відвідаю Мавзолей Леніна, й очі мої зупиняться на прекрасному витворі середньовічної східної архітектури — соборі Василя Блаженного. У Ленінграді вийду на набережну Неви. Перед моїми очима вимальовувався Зимовий палац, Ермітаж, золота вежа Петропавлівської фортеці, Адміралтейство, Татарська мечеть — вся краса цього імператорського міста. Потім у будь-який час я виїду за кордон і стану вільним, цілком вільним. Нікому не підлягатиму, ніякій релігії, ніякій тоталітарній державі, ніякій таємній поліції.

Не треба буде боротися, брехати, буду говорити, що маю на думці, а думати — про що захочу.

Наглядач відірвав мене від моїх марень. Приніс їсти. Миска капусняку. Порція була наполовину менша, ніж давали на Холодній Горі, але в ній був жир і сліди м’яса. Я добре посмакував, але лишився таким же голодним, як і був до того. Двічі на день я отримував