Холодна Гора - Олександр Семенович Вайсберг

— Прибув я з напарником. Нас було послано виконати деякі завдання і ми повинні були повернутися. Ми скористалися польським прикордонним пунктом у Барановичах. Поляки нам допомогли. Після перетину кордону ми проходили повз колгосп, де нас помітили. Хоч ми обидва були вбрані як колгоспники, але все ж таки привернули до себе увагу. Люди повідомили ДПУ. Ми намагалися втекти з дороги, коли побачили машину. Чекісти почали стріляти й поранили мого товариша. Його схопили, а я здався. Мій товариш мене зрадив.

Ми розмовляли з Вурстою кілька годин. Він не розумів ані слова німецькою. Врешті я усвідомив, що він не мав нічого спільного з гестапо, а був польським агентом. Але не хотів у цьому зізнаватися.

Мабуть, мав відповідний наказ, щоб не зрадити своїх керівників.

Ми не могли вирішити, як до нього ставитися. Якщо вірити ДПУ, то в Києві сиділо 12 000 шпигунів. Усі вони визнали шпигунство, але ніхто з нас в це не вірив, і ніхто з тих, хто зізналися, не боялися, що товариши сприймуть їхні вигадані зізнання всерйоз.

Ніхто з них не завдавав собі клопоту переконувати інших у своїй невинуватості. Усі це й так добре знали. В наших в’язницях були лише добропорядні радянські громадяни. Такі не стануть послуговувати ворогам.

А тут сидів справжній шпигун. Агент класового ворога, людина, яка загрожувала нашій державі, нашій спільній справі. Вважати його товаришем по камері чи бойкотувати? Це питання поставив Богуцький. Але бойкот у нашій камері не так то просто було здійснити.

Він був єдиним, кого викликали на допити. А ми були дуже цікавими. До того ж він прибув із-за кордону і знав політичну ситуацію.

А ми вже майже три місяці сиділи без жодних відомостей із газет.

Бойкот скінчився нічим.

Коли його на третій день надвечір було забрано на допит, ми вчинили військову нараду. Була прийнята моя версія. Це поляк, і він є польським агентом. Саме це трохи послабило нашу нехіть до нього.

Якби він був гестапівцем, то це було б набагато гірше. Ми порішили зав’язати з ним холодні, але коректні стосунки.

Вурста був стосовно нас ввічливим. Як співкамерник, поводив себе дуже добре. Був охайним, дисциплінованим і працьовитим. Наступні дні були витрачені на ознайомлення зі становищем у світі.

Згідно з угодою між Францією та Великобританією Німеччині було віддано Судети. Пізніше було захоплено Прагу. Великобританія надала Польщі гарантію допомоги, тож будь-яка спроба захопити польський коридор означатиме війну в Європі. Інші ж держави терміново озброювалися.

Втрата Австрії та Чехословаччини була для мене тяжким ударом.

Я вже не бачив вільної території в середній Європі на випадок звільнення з в’язниці. Мої думки скерувалися в бік Фінляндії та Швеції як майбутнього притулку.

Подія, що трапилася двома тижнями пізніше, ліквідувала прірву між Вурстою та нами. Опівночі він пішов на допит й повернувся вранці. Його плечі свідчили про тяжкі катування. Ми вирішили, що Вурста в усьому зізнався.

— Ці ваші люди подуріли. Так чи інакше я розповів їм усе. Мені вже нічого було приховувати. Але сьогодні вони вимагають від мене зовсім неймовірного. В Києві мешкає якийсь партійний секретар, який свого часу був у складі дипломатичної делегації в Празі в той самий час, коли там був і я. Однак я його ніколи не бачив. І сьогодні вночі слідчий вимагав від мене, аби я сказав, що той чоловік є одним із наших агентів у Києві та що саме до нього мене було послано з-за кордону. Я збунтувався. Тоді вони стягли з мене сорочку й штани і почали вдвох гамселити дрючками.

— Ну і що, зізнався?

— Ні. Я, звісно, можу все підтвердити, що мені? Шкода вашого партійного секретаря? Якщо ваше ДПУ сказилося, то це не моя справа. Але мені просто шкода тієї людини. Не розумію, навіщо я маю підставляти йому ногу?

Вурста був дуже витривалим щодо биття. Він витримав ще одну ніч, не зрадивши секретаря. Наступного дня його було спроваджено до начальника нашого відділу, який заборонив подальше биття.

Незважаючи на перелом, вони намагалися вживати старих методів.

Нова лінія поведінки з трудом прокладала собі дорогу.

Поволі до камери повернувся спокій. Вурста став членом нашого колективу, але членом другого гатунку. Ми повернулися до наших аполітичних розповідей.

Якось увечері я розповідав про свою роботу, про дослідну станцію охолодження до низьких температур, яку збудував.

Богуцький поїхав до лікаря. Лікар знаходився в головній в’язниці. Минуло майже дві години, коли він повернувся. Деякий час він прислухався, а потім перервав мене.

— Давай говорити про щось інше, — сказав він із роздратуванням.

Вночі Вурста пішов на допит. Богуцький запитав інших, про що я розповідав. Потім напав на мене — Ти здурів, Олександре Семеновичу? Як можеш говорити такі речі при шпигунові?

— А що я такого розповів?

— На підставі твоєї розповіді кожен ворожий льотчик зможе розпізнати станцію.

— Ти також міг би про неї все взнати, якби заглянув до харківського телефонного довідника.

— Але я тоді нічого не знав про її призначення.

— Я також нічого не говорив про конкретні наші роботи. Незалежно від того, Вурста вже ніколи не зможе передати своїх свідчень.

— Ти не знаєш, що цих