Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

юрба польських погромників, щоб під охороною поліції плюндрувати українські крамниці й установи, а коли цілком стемніло, тоді починали свою роботу українські боївки, масакрували поляків. І хоч вигляд знищених українських крамниць наповнював радістю польських погромників, то велика кількість побитих, а навіть убитих з-поміж них швидко відібрала польському шумовинню відвагу й охоту продовжувати небезпечну для дних „війну”.

Легку „перемогу” здобули польські шовіністи тільки в житловому будинку українських богословів, тому, що керівництво дому не хотіло прийняти української боївки, яка мала обороняти дім. Самих богословів під час нападу не було в будинку. Польські напасники легко вдерлися до будинку й по-варварськи його знищили, зламавши при тому хрест і порізавши ножами образ Богоматері. Але й ця „перемога” повернулася проти поляків. Саме в той час у Львові випадково перебував японський кореспондент і ним пороблені знимки з поламаного хреста й порізаного образу Богоматері, з поясненням, що це зробили польські католицькі студенти з ненависти до католиків українців, – появилися в японській пресі та спричинили інтервенцію папи Пія XI в цій справі.

НА РОБІТНИЧОМУ ВІДТИНКУ

Економічна скрута і зростаюче безробіття в Польщі щораз більш актуалізували теж питання робітництва. Цю ділянку намагалися повністю опанувати комуністи, але революційний націоналізм і тут виступив до бою з комунарськими впливами, активно анґажуючись в організовану боротьбу робітництва за його права. Голосні робітничі страйки в 1930-их роках у Скільщині, Долинщині, на Лемківщині й Гуцульщині були організовані під впливами українських націоналістів, завдяки чому поєднювано в дії боротьбу за національні та за соціяльні права і тим поширювано та закріплювано націоналістичні впливи також серед найширших мас українського робітництва.

Коли в 1936 році у Львові вибух голосний страйк робітників, котрі працювали при каналах, який закінчився кривавими зударами з поліцією, то в страйковому комітеті був також один член ОУН – Юліян Петречко. Пов'язання ОУН із робітництвом у боротьбі за його соціяльні права закріплено й у Львові.

Свої контакти з українським робітництвом Юліян Петречко використав для пожвавлення праці українського робітничого товариства „Сила” й для опанування його націоналістичними впливами. У цій праці в „Силі” допомагали йому Степан Ніклевич, колишній референт Юнацтва у дрогобицькому повітовому проводі ОУН, В. Жданович і Николяк, а далі й низка інших членів ОУН. Завдяки їхній праці українське робітництво у Львові стало під прапори українського націоналізму.

Політичну настанову українського робітництва у Львові ілюструє хоча б така коротка нотатка в тодішній українській пресі: На з'їзд москвофільської „Руської Селянської Організації”, що відбувся у Львові (на початку 1937 р.), прийшов гурт українських робітників, щоб запротестувати проти деструктивної роботи москвофілів. Прийшло до сутички, після чого робітники відспівали „Ще не вмерла”. Поліція арештувала робітників Шияна, Садового, Баричка, Максимова, Павлика й Іванусу, списала протокол й опісля випустила їх на волю.[301]

Перехід українського робітництва у Львові під прапори українського революційного націоналізму особливо яскраво виявився в 1938 році, коли львівські українські робітники масово стали разом із українськими студентами-революціонерами, щоб у вуличних зударах дати відсіч польському шовіністичному шумовинню.

З ініціятиви Ю. Петречка та С. Ніклевича у вересні 1937 року при робітничому товаристві „Сила” відкрито перший Український Робітничий Народній Університет. У доповіді під час святкового відкриття цього університету Степан Ніклевич заявив, що українське робітництво стоїть і завжди стоятиме на позиціях українського націоналізму. Численно зібрані українські робітники підтримали ту заяву бурхливими оплесками.

ПРОБЛЕМИ НАЦІОНАЛІСТИЧНОЇ ПРЕСИ

У тому періоді проблема відбудови леґальної націоналістичної преси відчувалася особливо пекуче тому, що на переломі 1933-34 рр. польська влада заборонила видавати націоналістичні тижневики „Наш Клич” і „Наш Фронт”, а крім того, від половини 1934 року перестали появлятися теж закордонні націоналістичні видання „Розбудова Нації”, „Сурма” та „Український Націоналіст”, а на ЗУЗ підпільні видання – „Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ”, „Юнак” і „Юнацтво”.

Ініціятива відновлення націоналістичних видань вийшла від т. зв. „старої ґвардії”, провідних членів ОУН. Таким чином, у різних містах західноукраїнських земель, незалежно один від одного, почали виходити різні пресові органи, які протривали, хоч і не довго, все ж виконали своє завдання. В Коломиї почав друкуватися „Рідний Ґрунт”, у Львові „Голос Нації” та об'єднані в один концерн „Дешева Книжка” такі видання: „Дешева Книжка”, „Самоосвітник”, „Антибольшевик” і „Юні Друзі”; у Стрию – „Наш Світогляд”.

Крайова Екзекутива ОУН нав'язала з тижневиком „Рідний Ґрунт” співпрацю і в зв'язку з тим ця газета перенесла свій осідок до Львова, де виходила 4 місяці до часу її заборони. До „Голосу Нації”, що виходив за редакцією Жиґмонта Процишина та Богдана Кравцева, був делеґований, як співробітник, член КЕ ОУН інж. Осип Бойдуник. Одначе, в складі редакції виникли персональні конфлікти, у висліді чого часопис змінив свою назву на „Голос” і врешті також був припинений польською поліцією.

[Ліценцію на видання селянського тижневика „Рідного Ґрунту” одержав шкільний товариш пропаґандивного референта М. Коржана, Іван Шавель, який мав мале книжкове видавництво, і не бувши націоналістом, не був підозрілий поліції. Видання першого числа виявилося дефіцитним і Шавель відпродав Коржанові, тобто Організації, газету, залишаючися формально ніби далі її видавцем. М. Коржан передав редакцію „Рідного Ґрунту” пропаґандивно-ідеологічному референтові Василеві Р. Злосливі конфіскати цензури доводили до того, що деякі числа іноді передруковувано тричі, що було фінансовою руїною. Все ж таки вдалося видати 14 чисел „Рідного Ґрунту”, а це скріпило мораль зневірених симпатиків, що організаційна дія і на цьому відтинку віджила. Правдиву причину закриття староством „Рідного Ґрунту” вияснив прокурор на процесі в справі Копача в червні 1937 року. Ствердивши, що підсудний Василь Іванонько працював в адміністрації „Рідного Ґрунту”, прокурор запитався його, чому староство закрило газету? Підсудний: „В мотивах було написано, що тому, що відповідальний редактор не перебував у Львові”. – Прок.: „А я вам скажу за що. За те, що „Рідний Ґрунт” пропаґував ідеологію ОУН”.[302]

В серпні 1935 р. городське староство у Львові припинило видавання націоналістичних часописів: тижневика „Рідний Ґрунт”, літ. двотижневика „Дажбог” та місячника для дітей „Юні Друзі”. Причина – невідповідний відповідальний редактор.]

До видавництва „Дешева Книжка” тодішня КЕ ОУН поставилася неґативно, тому, що видавець і редактори не хотіли координувати своєї видавничої ділянки з працею Організації, хоч користувалися фірмою націоналістичних видань і через це мали великі успіхи. Видавцем того концерну був Володимир Кунанець, керівником – Роман Паладійчук, редактором „Самоосвітника” – Іван Вітушинський, редактором „Антибольшевика” – Іван Мітрінґа, а „Юних Друзів – Богдан Гошовський. Видавництво зразу здобуло собі велику популярність серед націоналістичної