Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
Світ ледви чи коли бачив такого безсовістного ошуканства, яким то Москаль хотів єднати наш люд у Галичині і на Буковині. Як той Юда, наставляв він уста до поцілунку, а до грудий острий ніж прикладав. Так то наближався Москаль до "малоросійського брата", т. зн. до Русина, до мужика. По селах і передмістях донедавна ще були наліплені відозви, де зазивало ся населенє, щоби не підпомагали пустої річи, то зн. боротьбу з царським військом, щоби видавали "кукурудзянників" (австрийських ополченців), де лишень з'являть ся, а жандарів щоби убивали. Зато оповіщали їм визволеня від ярма австрийських властий, дідичів і жидів і обіцювали землю.
Перед очима населеня пішов — щоб показати, що вони дотримають слова, — не оден двір з димом, а богаті запаси збіжа забирали по части салдати, по части давали мужикам. Біда тому, хто спротивив би ся їм і не приймив нещасного дарунку. Нагайка, кольба і куля спам'ятали би його, що то за злочин не приймати царського дарунку. Біда тому мужикови, що не хотів зрадити місце побуту і силу австрийського війська!
Скажена була лють Москалів, як мусіли втікати. Тоді поводили ся вони як розбишаки, дико та немилосердно. Найгірше натерпіли ся Гуцули, той народ, що не вміє кривити душею. Вони отверто стали на ворога-наїздника. Гуцул и-добровольці відразу опинили ся поза правом, яке належить ся звичайному війську, і в найліпшім випадку чекало їх розстріленє, як попали ся у руки Москалів.
Доля бельгійських добровольців, котрих так жалують Англійці, Французи і Непримітні, заввдлива в порівнаню до мук, що їх зносив український мужик, а головно Гуцул. Урядово встановлених випадків, де Гуцул відмагав ся приймати крадене добро, зрадити місце постою нашого війська або показати дорогу, — без ліку. Кріваві жертви, а жадна пісня не розказує про лицарську відвагу Гуцула, що відмагав ся винести з хати образ Цісаря та що лиш плечима здвигає, як йому приказують назвати перебраних жовнірів.
Австрийські жандарі могли цілком спокійно звірити ся Гуцулові, а ніхто не достеріг би так мудро мостів та доріг, як Гуцул. Без успіху оставали ся заходи Москалів присилувати священника до того, щоби він у церкві сповіщав, що край лишить ся вже в іх руках і щоби цареви присягали. Також не удавало ся їм порізнити священика з громадою. Шукають навіть між сільською інтелігенцією "доочних" свідків, що Цісар Франц Йосиф подякував, міркуючи, що тим приваблять людий до себе. Даремно!
Москалі вже в сусіднім селі, а двірник на власну відповідь збирає здатних до войська мужчин і передає іх проводови учителя, котрий ще в послідній хвилі промовляє до народу щиро патріотичними словами. І вже по перших боях в горах знають Москалі, що своі страти мають здебільшого завдячувати чуйности і орлиному зорови Гуцула-добровольця. Жінки і старики мусять то відпокутувати, і не одна бідна хатина стає ся позорищем московської національної безсоромности!
Пізнійше убрали Гуцулів по-вояцки, і так вони спасли ся від гіркої доли, неминучої смерти. Але найкрасші з них заплатили вже свою любов до рідного краю кровію своєю.
Сегодня належать Гуцули до ландштурми або до Українських Січових Стрільців та лишень пів батальона стоїть у поли, як "Гуцулські Стрільці" під командою австрийського офіцира. Передше мав над ними провід надпоручник в резерві секцийний радник Стефан барон Василько, поки тяжко його не ранили під час завзятого приступу. Як сам казав, він з великим жалем розпращав ся з своїми земляками, Гуцулами, котрі і з свого боку дуже любили сего потомка в краю так шанованого шляхотского роду. Український верховинець щирий, звичайний тепер, як і в стародавнему світі. Представник тубольної шляхти, що на її предківських добрах ніколи не робили їх батьки панщини, з'явив ся їм як доочний свідок і вістовик цісарської волі. Бути під його проводом — то для них найбільше щастє. Зараз оживає в них згадка про італійський похід, про котрий знають вони з оповідань батьків і дідів, а перш усього з чудових жовнярських пісень іх великого земляка Осипа Юрія Федьковича, що був як офіцир свідком тих боїв. Се було там, коло Ст. Лучії, де молоденький архикнязь Франц Йосиф стояв перед очима своїх народів, між ними і Гуцулів, в першім вогни. І ось Світова війна — для українського народу головно боротьба з Москалем — завела його відмолоднілу подобу в особі наслідника престолу в країну Гуцула.
Шкода, що війна скосила найкрасший цвіт цего народу! Вони могли б тепер над Ізонцом до давної нової слави добувати, бо получ німецького Альпейця воювати гідні вони — ті "Тирольці Сходу"…
З "Ukrainishe Rundshau"
Невідома війна. Перша світова війна на сторінках Православного буковинського календаря. 1914–1918. — Чернівці: Золоті литаври, 2007. — С. 127–129.
В. Левицький-Софронів. Два фрагменти1. Мельпомена серед стрільців
Іншим духом повіяло у стрілецьких сотнях, як тільки вони опинилися на широких степах України. Усі стрільці разом і кожний зокрема почули, що на них спочиває історична місія духово зблизити дві давно роз'єднані, майже незнані собі частини українського народу. В кут австрійські накази, сміятися з погроз високих команд! Широкий, безкраїй степ Херсонщини будив у душах стрілецтва козацьку зухвалість.
Не по нутру було б австрійській команді, якби побачила дивні щоденні вправи стрілецьких сотень. Замісць товкти цілими годинами впоряд та по-? леві вправи, ціла сотня по коротких вільноручних вправах збиралася довкола свого команданта чи старшини і слухала викладів, переважно з історії України. А далі — освідомлюючі розмови і співи. Вечорами ті самі розмови велися між стрільцями і селянами.
Хто видвигнув у Гуцульській сотні думку заложити аматорський театральний гурток, який працював би разом з місцевим гуртком "Просвіти" (ми тоді стояли в Масляниківці),
