Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик

темні низи здійснили цю річ, запідозривши Могилу у запровадженні унії, котра для тамтешнього плебсу є одіозною…, і коли б швидко не втік з Києва цей митрополит, то чи не напився б він води того ж дня у Славуті, тобто у Дніпрі. І вже близько було до того, що ці зрадники всадили б Могилу в могилу». Відоме важливе свідчення, що пролунало з вуст сподвижника св. Петра Могили і спадкоємця на митрополичому престолі – Сильвестра Косова, який у своїй книзі «Exegesis» (1635) згадував про підозри в уніатстві щодо викладачів Києво-Могилянському колегіуму: «Це був такий час, коли ми, висповідавшись, чекали, що ось шляхта почне годувати нами дніпровських осетрів або одного стануть відправляти на той світ вогнем, а другого – мечем».

Ігнорувати такі настрої в середовищі православного духовенства було б легковажним з боку св. Петра Могили. До того ж, варто нагадати з огляду на це поняття «мир Божий», яке історики нерідко ігнорують. Кожен віруючий теж є членом Церкви Христової і має в ній право голосу, особливо коли йдеться про надзвичайно важливі церковні питання. Цю істину призабули свого часу Михайло Рогоза, Іпатій Потій і Кирило Терлецький, тож і лишилися після 1596 р., образно кажучи, «генералами без армії».

Смотрицький надіслав свої пропозиції та «Апологію» на розгляд Борецькому та Могилі. Суттєво, що серед перших адресатів був не тільки сам митрополит, що цілком зрозуміло, але й печерський архімандрит. Це виразно свідчило про його неабиякий авторитет в церковних колах. Власне, цього не приховував і сам Смотрицький, коли, надсилаючи копію «Апології» св. Петру Могилі, відзначав шляхетність останнього і його розум. Але реакція київського митрополита та печерського архімандрита була аж ніяк не тією, на яку сподівався Смотрицький. Вражені «Апологією», у якій легко знайшли думки та положення, типові для католицизму і несумісні з православ’ям, вони відклали на невизначений термін її публікацію, хоча про це Смотрицький дуже просив. Відповідь обох святих і скликаної ними комісії була однозначною: «Апологія» є неправославною. Але Смотрицький не хотів відмовлятися від своїх поглядів…

Собор відкрився вранці 24 серпня 1628 р. у Києво-Печерській лаврі, і на ньому «Апологію» засудили. Під час дискусії печерський архімандрит не витримав, вибухнувши «кипучим гнівом». Смотрицький зрікся «Апології», але своїми подальшими діями цілком підтвердив підозри й звинувачення вищих православних ієрархів. Він не дотримав даної Собору клятви, остаточно розірвав із православними, втік до Дерманського монастиря і написав польськомовну «Протестацію», яку видав у Львові 17 вересня того ж року. Особливо автор нарікав на свв. Йова Борецького та Петра Могилу, котрі нібито поділяли його погляди, але на Соборі змінили позиції і не хотіли вислухати його виправдань, ще й погрожували. Варто додати, що до богословських дискусій у Православній Церкві Смотрицький прагнув залучити… короля-католика. На його думку, саме Сигізмунд ІІІ мав скликати новий Собор, ще й залучити до участі в ньому православних владик!

На «Протестацію» Смотрицького православний табір відгукнувся брошурою «Репротестація» та деякими іншими творами, де заперечив висунуті Смотрицьким звинувачення. (Цілком можливо, що до створення брошури мав безпосередній стосунок св. Петро Могила, принаймні як редактор.) Але Смотрицький стояв на своєму і публічно оголосив, що прийняв унію.

У 1629 р. було скликано ще один помісний Собор Православної Церкви, який мав передувати спільному з уніатами церковному Собору у Львові 28.10.1629 р. Діяльну роль у підготовці православного Собору відіграв св. Петро Могила, що видно із знайденого нами листа колишнього слуцького протопопа Михайла Загоровського до князя Криштофа ІІ Радзивілла від 23.05.1629 р. Але ідея примирення з уніатами в атмосфері протистояння, що зростало, наштовхнулася на сильніший опір, ніж можна було сподіватися. Протестували проти можливих рішень Собору в цьому напрямі не тільки козаки, але й значна частина православної шляхти. Хоча цей форум все ж був скликаний, більшість депутатів не хотіла й чути про об’єднавчий Собор з уніатами у Львові, на проведенні якого наполягав св. Петро Могила. Один депутат – козак – навіть погрожував св. Петру Могилі та Йову Борецькому: «Буде унія господарчикові та й Борецькому така, яка війтові перше!», маючи на увазі сумну долю київського війта Федора Ходики, страченого у 1625 р. козаками. Різкий і незаслужений випад дуже вразив митрополита й архімандрита, причому останній навіть не втримався від сліз. Урешті, Київський Собор завершився безрезультатно, через що Львівський об’єднавчий Собор так і не відбувся. Але позиція св. Петра Могили з перспективи сьогодення виглядає цілком умотивованою. Сучасний дослідник із Польщі М. Мельник слушно зазначив, що архімандрит «може бути взірцем людини діалогу. З певністю не виходив з того, що партнер діалогу не має рації. Одночасно сам хотів бути рівноправним партнером цього діалогу, певним своєї православної ідентичності».

У боротьбі за легалізацію Православної Церкви

12 (2) березня 1631 р. помер київський митрополит св. Йов Борецький, життя якому вкоротила передчасна смерть старшого сина Стефана, котрий восени 1630 р. поліг під Переяславом із шаблею в руках на боці повсталих козаків Тараса Трясила. Митрополита поховали у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі. За традиціями його спадкоємця обирав церковний Собор, який, звичайно, мав урахувати думку померлого щодо наступника. Але покійний за життя не зробив чи не встиг зробити чітких розпоряджень щодо цього, щоправда, головним розпорядником своєї духівниці та опікуном Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря і братської школи митрополит зробив луцького єпископа Ісаакія Борискевича та св. Петра Могилу, причому назвав останнього «великим архімандритом». Характерно, що на десятий день по смерті митрополита, 21.03.1631 р., всі члени Богоявленського братства в Києві одностайно прохали архімандрита стати «старшим братом, опікуном і фундатором цього святого братства, обителі й школи», на що отримали згоду. Печерський архімандрит відразу ж дав згоду й записався до братства, називаючи себе щирим послушником святішого Вселенського (константинопольського) патріарха. Імені печерського архімандрита спочатку не було навіть серед кандидатів, запропонованих на київську кафедру, що свідчить про недовіру до нього козацтва, яке мало дуже сильний вплив на перебіг Собору. Святий спочатку програвав в очах учасників Собору порівняно із заслуженими представниками старшої генерації – Ісайєю Копинським та ієромонахом Андрієм Мужиловським (останній перед цим прийняв чернечий постриг). До того ж за ним тягнувся шлейф