Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик

При всій значній ролі св. Петра Могили як архімандрита не можна не відзначити й заслуг керівників друкарні, молдаванина Памви Беринди та українця Тарасія Земки, котрих сам святий дуже шанував. Складніше було з відомим видавцем і братчиком Спиридоном Соболем, але й тут удалося досягти компромісу; вже за часів перебування св. Петра Могили на митрополії Соболь домігся його згоди на цілком легальне продовження видавничої діяльності, а близько 1635 р. навіть став з благословення святого ректором Києво-Могилянського колегіуму. Ліквідацію цього конфлікту, мабудь, треба пов’язувати з відвідинами митрополитом Кутеїнського монастиря під Могилевом. Тоді ж митрополит дав добро кутеїнським ченцям відкрити друкарню при монастирі, яка вже 1636 р. видала «Виклад на Отче наш» Іоанна Золотоустого. «Псалтир» (Могилев, 1637) теж вийшов у друкарні Соболя, названого у книзі «слугою» Петра Могили, «благоволением и иждивением» митрополита. Додамо, що Соболь став видавати свої книги і в Буйничах під Могилевом, у власній друкарні (1636—1638). Оскільки він постригся у ченці Києво-Братського монастиря під іменем Сильвестр (не раніше 1640 р.), то святий запропонував йому вигідніші умови праці в лаврській друкарні.

Яскравою постаттю був і друкар Тимофій Вербицький, який із благословення св. Петра Могили виїхав з лаври й організував друкарню в Кімполунзі – Довгополе у Волощині. Саме тут він надрукував Требник (1635). Тут діяв і лаврський ієромонах Сильвестр, який написав збірник віршів, у яких прославляється Басараб за те, що він заснував «училище языка словенска» і «типографию внесл». Пізніше Вербицький продав своє обладнання Волоській державі. Потім, приблизно у 1642 р., він повернувся на батьківщину і діяв у Києві.

Важливим напрямком діяльності святого була праця з розбудови Києво-Печерської лаври, із піднесення її авторитету в усьому православному світі. Грамотою від 17 січня 1629 р. св. Петро Могила зобов’язав правити Службу Божу велично й урочисто, велику увагу приділив також хорові та церковним проповідям. Як слушно зауважив класик української літератури Іван Нечуй-Левицький у своєму нарисі «Унія і Петро Могила, київський митрополит», «новий архімандрит, як людина розумна і вчена, завів у Лаврі нові порядки, відремонтував церкву, збудував Голосіївський монастир неподалік від Києва…; збудував у Лаврі шпиталь для старців своїм коштом». Про цей монастир, архімандритом якого св. Петро Могила залишався і ставши митрополитом, він невтомно піклувався аж до самої своєї смерті. Почався капітальний ремонт шести підземних церков Києво-Печерської лаври, де були встановлені іконостаси, зміцнені келії храмів, обладнані 73 саркофаги з мощами у Ближніх печерах і 45 – у Дальніх. Після тривалої роботи повністю відреставрували церкву Христа Спасителя (Спаса) на Берестові, що біля лаври, збудовану ще за київського князя Володимира Мономаха між 1113 і 1125 рр. Ця робота була завершена у 1640—1643 рр., причому її здійснювали спеціально запрошені святим архітектори й малярі – ченці з Афону, які 1644 р. виконали його ктиторський портрет. Ці ж майстри розписували стіни і Свято-Успенського собору в Києво-Печерській лаврі. Зусиллями святого були відреставровані такі церкви, як Трьохсвятительська та Михайлівська у Видубичах, низка храмів по всій Україні – Луцьку, Кременці, Куп’яничах та інших містах. Збідніла через режим дискримінації Православної Церкви, Києво-Печерська лавра вимагала значних фінансових дотацій, і новому архімандритові доводилося шукати джерела поповнення лаврської скарбниці. Зокрема, йому також довелося йти звичним шляхом – просити фінансової допомоги у московського царя Михаїла Романова (1628). Такий напрям зовнішньої політики, зорієнтований на підтримання добросусідських відносин із московським урядом, святий розвивав і згодом, уже на посаді київського митрополита. Але з цих стосунків аж ніяк не випливає його прагнення до переходу під омофор московського патріарха, як дехто пробує витлумачити!

Чимало сил і часу нового архімандрита забирали численні судові справи, що в них доводилося виступати і як позивачу, і як відповідачеві, нерідко продовжуючи процеси, які виникли ще за його попередників, зокрема за Єлисея Плетенецького. Цим важким справам св. Петро Могила приділяв багато уваги й пізніше, коли став митрополитом. Особливо довготривалими були процеси з магнатським родом Горностаїв, маєтності яких межували з лаврськими (Вишеньки та Гнідин) і стали яблуком розбрату принаймні з 1609 р. Варто зазначити, що на той час Горностаї були кальвіністами. Відкриті недавно документи, що вписані в знамениту Литовську метрику – архів центральних державних установ Великого князівства Литовського, зокрема в українську її частину (Руську, або ж Волинську метрику), засвідчують участь святого і як архімандрита Києво-Печерської лаври, і як київського митрополита принаймні в 20 інших судових процесах. У Книзі Київського підкоморського суду вміщена група документів, які засвідчують, що влітку 1638 р. в суді розглядали суперечливі справи суміжних земель (села Гвоздов, Бугаївка, Дмитровичі та Вишеньки). Для фахівця-історика справи такого зразка аж ніяк не є сенсаційними. Тогочасні архіви судових установ були сповнені подібних справ, які вели між собою не тільки світські, але й духовні землевласники, причому як православні, так і греко-католицькі та римо-католицькі. У специфічних умовах Речі Посполитої ХVІ—ХVІІ ст. – шляхетської республіки зі слабкою центральною владою звичним явищем були так звані «наязди» – збройні напади. Не тільки шляхтичі, але і єпископи нерідко відстоювали свою правоту за допомогою своїх слуг та підданих, не покладаючись на суд, що часто виявлявся неефективним. Не був винятком і св. Петро Могила, який теж мав своїх «ренкодайних», причому насамперед вихідців із Молдавії. Цікаво, що він спирався час від часу і на запорозьких козаків, отже, не слід однозначно трактувати відносини святого із ними як ворожі чи прохолодні.

Читаючи документи судових процесів, пов’язаних зі св. Петром Могилою, не можна не підкреслити, що жодного разу ні він, ні послані ним у «наязд» слуги не були звинувачені у вбивстві! Крім того, є документи, які чітко вказують на фальсифікованість низки процесів і провокацій проти святого. Так, 30.03.1637 р. до суду звернувся із заявою мандрівний «корельський» (із Близького Сходу?) єпископ Афіноген Крижановський, який визнав, що за намовою уніатських єпископів Афанасія Крупецького (перемиський), Кирила Ставровецького (чернігівський) та вірменського архієпископа Миколая Порозовича він під вигаданим іменем вніс до чернігівського ґродського суду написану цими особами скаргу на св. Петра Могилу, що той нібито послав своїх слуг, щоб вони пограбували посланця «патріарха архидонського». Є ще одна справа такого зразка, але й тут правда швидко вийшла на поверхню. Судовий позов князя Домініка Острозького-Заславського (від 24.03.1640 р.) до волинського чашника Лаврентія Древинського (це вже православний!) стосується звинувачення ним київського