Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик

та протестантські видання, окремі положення з останніх перекочовували до православних книг. За послаблення контролю з боку вищої православної ієрархії виникла загроза викривлення церковного вчення. Ставши києво-печерським архімандритом, св. Петро Могила ревно заходився вирішувати проблему виправлення книг, що й не полишав до самої смерті. При цьому він велику увагу приділяв друкуванню книг, яке допомагало в цій справі. Саме в контексті гострої потреби виправлення богослужбових книг слід розглядати той факт, що архімандрит узяв лаврську друкарню під свій контроль і навіть запровадив особисту цензуру, не цураючись коректорської роботи. Так, із надрукованої до його обрання «Книги поучений авви Дорофея» він розпорядився усунути повчання Ніла Синаїта, який засуджував зловживання в середовищі ченців.

Ці повчання звучали недоречно в атмосфері гонінь на Православну Церкву.

Молодий архімандрит виступає й у ролі автора, здійснивши тоді переклад настанов Агапіта імператорові Юстиніану. У цій популярній компіляції з античних авторів було закцентовано на тому, що монарх тільки тоді може бути безпечним, коли править згідно з волею народу. Хоча трактат Агапіта привернув увагу перекладача не політичними поглядами автора, а переважно як збірник етичних настанов, твір був співзвучний уявленням шляхти Речі Посполитої про монархію як виразницю інтересів «шляхетської нації». Текст пам’ятки було перекладено за якимось західним виданням грецького оригіналу, але враховано також і два церковнослов’янських переклади, а в коментарях на берегах – і латинські. Надрукував книжку Стефан Беринда, брат Памви Беринди. Продовжуючи працю у цьому напрямі, святий, очевидно, ще в цей період своєї діяльності написав твір «Книга души, нарицаемая злото», присвячений морально-етичним проблемам.

Надзвичайно велике значення мали інші оригінальні твори св. Петра Могили. Це «Літургіаріон, си есть Служебник» (К., 1629) та «Крест Христа Спасителя й кождого человіка» (К., 1631). Перша книга була конче потрібна масі священиків для проведення головного богослужіння – Божественної літургії, бо ця праця містила фактично сценарій служби, тобто всі слова та відправи, які мав говорити й робити священик. Звичайно, й перед тим існували служебники, але нерідко в рукописній формі, через що вони містили чимало помилок. Св. Петро Могила уклав нову редакцію служебника, використавши не тільки попередні, слов’янські, але й грецькі варіанти, подав стисле догматичне й обрядове пояснення Літургії. Цей твір був схвалений Київським православним Собором 1629 р. і офіційно замінив собою всі наявні приватні редакції. У 1639 р. книгу доповнили і перевидали. «Літургіаріон» св. Петра Могили надовго став основою для проведення відповідного богослужіння і тільки у ХІХ ст. був замінений новішими книжками, слугувавши для них важливим посібником. «Крест…» мав чітке антипротестантське спрямування, адже більшість протестантських номінацій і нині не вшановує хрест. У вищезгаданому творі був чітко викладений православний погляд на природу шанування хреста, а думки св. Петра Могили з цього приводу, що увійшли до його пізнішого «Катехізису», не втратили своєї актуальності й нині. Варто додати, що святий чітко обстоював «троєперстя», тобто осінення себе знаком хреста трьома пальцями правої руки (великим, указівним та середнім). Пізніше під впливом Петра Могили московський патріарх Никон замінить поширене в Московській державі «двоєперстя» (вказівним та середнім пальцями) на «троєперстя».

Уже в «Літургіаріоні» та інших творах можна простежити достатньо чітку мовну концепцію св. Петра Могили. Він дуже поважав латину (міжнародну тоді мову), польську (державну в той час), церковнoслов’янську та грецьку. Він слушно підкреслював: «русинам добре було б навчитися грецької та церковнослов’янської для релігійних церемоній, але в політиці… цього їм не вистачить: вони повинні здобути знання польської та латинської мов. Взагалі, у Короні Польській латиною послугуються вважай як рідною мовою, чи то в сенаті, чи то в посольській ізбі [нижня палата сейму. – Ю. М.], в юридичній сфері… надто, коли треба обороняти слушність положень віри і відповідати комусь, хто задає вам питання не церковнослов’янською чи грецькою, але латиною або польською мовою з домішкою латини, то й треба відповідати йому цією ж самою мовою… Додаймо, що церковнослов’янською написано мало теологічних праць і жодного політичного твору, по-грецьки ж писаних можна здобути з трудом і великими коштами; в той же час все це, писане латиною, можна легкo дістати». Як наголошувала український філософ Віра Нічик, св. Петро Могила – богослов і церковний політик, на поглядах якого вже позначилися гуманістичні віяння, був переконаний, що до Бога треба звертатися лише рідною мовою. Він добре пам’ятав сказане ще в Біблії апостолом Павлом: «Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а мій розум без плоду». Міркування св. Петра Могили обґрунтовували громадянський статус національних мов, пов’язаний із формуванням націй за доби Відродження. Відповідні мови почали використовувати в богослужінні й теологічних розправах, і це також мало велике значення для консолідації націй. Саме завдяки св. Петру Могилі латина стала мовою й української теології в ХVІІ—ХVІІІ ст. Так само думав і Сильвестр Косов, який писав: «без латини платиш вини», тобто програєш судові процеси і сплачуєш накладені судом відшкодування. Запроваджуючи латину та греку, св. Петро Могила тим самим виводив українську православну молодь, православне духовенство на міжнародну арену, робив їх людьми, які могли опанувати скарби світової мудрості та ставали конкурентоспроможними у тяжкій боротьбі за віру в Речі Посполитій.

Святий прагнув наблизити книжну церковнослов’янську мову до живої української. Загалом довготривалий процес формування української літературної мови, заміни нею церковнослов’янської був започаткований ще за часів Київської Русі й активізувався в часи Реформації (досить згадати знамените Пересопницьке Євангеліє ХVІ ст.). Потім цим шляхом пішли й інші, передусім учені, братчики, які розуміли, що необхідною умовою виживання народу є збереження його віри, мови та історичної пам’яті; Мелетій Смотрицький та св. Петро Могила робили ту ж справу, над якою працювали й західні гуманісти доби Відродження, унормовуючи та розвиваючи національні мови. Мовна концепція св. Петра Могили сприяла не лише розширенню сфери вживання української мови, а й розвиткові національної самосвідомості та політичної активності українського народу. Святий любив наводити приклад з «Історії» Геродота, який, на його погляд, мав підтверджувати думку про те, що для оволодіння мовою дитина мусить спілкуватися з іншими людьми і поступово засвоювати закріплені за речами та явищами певні імена, що склалися впродовж історії. І він цю ідею реалізовував на практиці. Варто взяти будь-яку книгу, видану св. Петром Могилою, щоб переконатися у тому, що мова цих книг дуже відрізняється від того суржику церковнослов’янської та московської мов, який і донині