Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик

використовує в богослужінні Російська Православна Церква (РПЦ). Як відзначали дослідниці В. Нічик та З. Хижняк, це, зокрема, такі іменники, як стеля, вапно, папір, скриня, користь, жарти, забобони, ласка, сповідь, покута, труна, в’язень, туга, шмат, оцет, товариш, повага, звичаї, немовлята, виховання, рахунок, початок, зв’язок, перешкода, к луня, хрущ, кіш, птаство, таємниця, лист, ярмо, податки, свідоцтво; дієслова: бавити, ганити, вітати, квітнути, стерегти, шанувати, прагнути, слухати, чути, оглядати, забороняти, коштувати, пам’ятати; прикметники: пильний, слушний, смутний, потужний, безпечний, власний, розмаїтий, вдячний, червоний, брудний, приємний і т. д. Взагалі у творах св. Петро Могила вживав дуже багато українських слів, завдяки чому процес богослужіння українізувався й ставав зрозумілішим для простолюду. Богослужбові твори святого містять численні настанови священикам та ієреям, щоб ті зверталися до осіб, над якими здійснюють таїнства, руською (українською) мовою, наприклад: «свойственным руским язиком… рекшу ієрею: мов за мною: “Я, имя рек, беру собі тебе, имя рек, за малжонку и шлюбую тобі милость, віру и учтивость малженскую, а иж не отпущу тебе аж до смерти”». Цим шляхом пішли його учні та сподвижники (Сильвестр Косов, Феодосій Софонович та ін.), але процес перетворення мертвої церковнослов’янської мови богослужіння на живу українську був штучно перерваний сумнозвісним указом Петра І, який забороняв видавати книги церковного вжитку «иным наречием кроме великороссийского».

Крім «Літургіаріону» св. Петро Могила в період свого архімандритства видав у лаврі також «Номоканон, си есть Законоправилник» (1629) зі статтями своїми й Тарасія Земки; «Имнологию, си есть Піснословие» (1630), підготовану Памвою Бериндою й Тарасієм Земкою і піднесену ними з похвалою св. Петру Могилі; «Триодион, си есть Трипіснец великой пятьдесятницы» (1631), який містив понад 100 гравюр. Якщо перша була збіркою правових актів, що стосуються внутрішнього життя Церкви, то дві інші праці є книгами обов’язковими для богослужіння. У «Номоканоні» значну увагу приділено актуальній і в наш час проблемі боротьби з ворожінням, магією, врешті, окультизмом у широкому розумінні. Спираючись на Біблію, святий засудив антихристиянські практики чорнокнижників, астрологів, ворожок тощо. Він, зокрема, описав випадки, коли ворожки вживали в замовляннях слова й вирази з псалмів, імена мучеників і, написавши їх, давали хворим носити на шиї, а також тримали змію за пазухою, а потім, здерши з неї шкіру, прикладали до очей і зубів. Інші закликали бісів над труною, напували приворотним або іншим зіллям, ворожили на квасолі, воску, олові, зачаровували хмари й бурі. Велика кількість статей «Номоканону» спрямована проти чаклунів, ворожбитів, чорнокнижників, дії яких, підкреслював святий, ґрунтуються на забобонах, суперечать ученню Церкви й мають бути суворо покарані.

Пізніше, у 1637 р., в Києво-Печерській лаврі св. Петро Могила видав «Євангеліє учительне». Таким чином, він надав кожному православному священику та єпископу Київської митрополії вкрай потрібні богослужбові книги, які, звичайно, пройшли належну редакцію з боку церковної ієрархії. Відповідний напрям реформаторської діяльності святого розвивали його сподвижники. Ще за його життя Сильвестр Косов видав працю «Дидаскалія» (Кутеїн, 1637), у якій пояснив суть семи церковних таїнств, а у 1642 р. львівський єпископ Арсеній Желіборський написав твір «О сакраментах», що пояснював нововисвяченим священикам суть Божественної літургії. Уже по смерті святого його учень, вихованець і ректор Києво-Могилянського колегіуму, ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, ієромонах Феодосій Софонович написав «Виклад о Церкві Святій» (К., 1666; 1667; 1668; Унев, 1670), у якому і масі вірних, і священикам пояснювалася суть не тільки Літургії, але й вечірньої та ранкової служб, а також відправ, церковних апаратів, облачень тощо. Такі твори робили вірних, навіть священнослужителів, не бездумними глядачами чи виконавцями незрозумілих церемоній, а активними учасниками богослужінь, які б усвідомлювали значення кожного слова чи руху священика та їх богословський сенс.

Написав св. Петро Могила також низку творів, які залишилися в рукописах. Це молебні піснеспіви та канони Пресвятій Богородиці та свв. Антонію й Феодосію Печерським, зокрема присвячені чудесному порятунку (24.05.1630 р. за ст. ст.) Києво-Печерської лаври від нападу польського війська, яке йшло проти повстанців Тараса Трясила під Переяслав. Цим святий прислужився й розвиткові української літератури. Створені на хвилі його реформ панегірики стали блискучим виявом стилю бароко, який запанував в українській поезії з початку ХVІІ століття.

Хоча культурні інтереси святого перебували переважно в богословсько-філософській сфері, він розумів значення історії як «учительки життя» і сам створив літописні нотатки за 1597—1630 рр., що мали на меті піднести престиж Києво-Печерської лаври як центру православного життя, підкреслити святість і чудодійність мощей, що знаходилися в лаврських підземеллях. Не випадково лише в деяких звістках свого твору святий митрополит торкався світських сюжетів, наприклад «Димітріади», подій 1606 р., Хотинської війни 1621 р. У своєму творі він виступає з антиуніатських позицій, різко засуджує Берестейський Собор, календарну реформу папи Григорія VІІ, знаходить важливі аргументи, які засвідчували перевагу православної віри над католицькою. Без сумніву, св. Петро Могила був талановитим публіцистом і брав активну участь у релігійній полеміці з римо-католиками та уніатами. У літописних нотатках він описав події, що відбувалися на дуже широкій території Речі Посполитої, насамперед в Україні та Білорусі, а також у Молдавії. Він використав власні враження, а також свідчення очевидців. Так, про напад ординцiв на Галич у 1593 р. йому розповів галицький священик Іван Потоцький, про морський похід запорожців на Туреччину у 1622—1628 рр. – «сам Ісаакій Борискович, єпископ луцький», про смерть князя Костянтина-Адама Острозького у 1618 р. – князь Г. Четвертинський. Значний інтерес викликають також фольклористичні записи Могили, його апелювання до звичаїв різних народів, передусім українського.

Розпочата св. Петром Могилою праця з відновлення національних святинь, реставрації стародавніх храмів, ікон, збирання мощей і канонізації українських святих була скерована не тільки на суто церковний вжиток. Вона сприяла також патріотичному вихованню, утвердженню національної свідомості українців і білорусів. Ці заходи підтверджували давнє походження України, давність і законність її православ’я, з часів Київської Русі. В річище цієї церковної політики логічно вкладаються його розкопки Десятинної церкви (св. Петро Могила став, таким чином, батьком української археології!), в ході яких було знайдено мощі Володимира Святого, які Петро Могила мав намір помістити у Софії Київській після її відбудови й реставрації. Відновлюючи Софійський собор, на арках головної бані святий наказав зробити ктиторський напис «нача здитися у лето 1011», у соборі влаштував вівтар на честь св. Володимира, тобто київський митрополит був переконаний, що собор засновано було ще за часів Володимира Святого. Цю точку зору на заснування Софійського собору,