Св. Петро Могила - Юрій Андрійович Міцик
Оскільки о. Андрій Мужиловський вимушено відійшов на другий план, то залишилися тільки два реальних кандидати, кожен з яких очолював окрему течію в церковному та суспільно-політичному житті України. Св. Петро Могила був достатньо лояльним до Речі Посполитої, і тому його підтримувала поміркована частина Війська Запорозького, яка дотримувалася курсу гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного та його послідовників (Олифер Голуб, Михайло Дорошенко), а також шляхта. На його боці була й частина православних братств, насамперед Львівське Успенське. Новий митрополит мав наполегливо добиватися легалізації вищої православної ієрархії Київської митрополії, ліквідації унії, розширення прав і свобод Війська Запорозького тощо, але не доводити справу до кривавого конфлікту з Річчю Посполитою. Звичайно, лояльність св. Петра Могили не варто перебільшувати, бо Православна Церква була для нього куди більшою цінністю, ніж держава, тим паче католицька Річ Посполита. Суттєво, що він, ще будучи архімандритом, активно посприяв тому, щоб усупереч королівській волі на місце ігумена Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря було обрано Філофея Кизаревича, а не королівського кандидата.
Другу течію очолював єпископ Ісайя Копинський, за котрим стояла та частина Війська Запорозького, яка прагнула повного розриву з Річчю Посполитою, орієнтуючись насамперед на Москву, і яка ставилася досить стримано, якщо не вороже, до кандидатури св. Петра Могили. Симпатії православного Києва, на відміну від Львова, схилялися тоді швидше до Ісайї, і це від початку забезпечило останньому перевагу. 30 червня 1631 р. Ісайю Копинського було номіновано на Київську митрополію, але ще не висвячено і він не мав ні патріаршого благословення на це, ні королівського універсалу. Трохи пізніше його обрали своїм ігуменом ченці Свято-Михайлівського монастиря, але ще місяць він не міг туди в’їхати через протидію Філофея Кизаревича та частини братії. Тільки 20 грудня 1631 р. внаслідок дій запорозького полковника Дем’яна Гарбуза, який з ініціативи Ісайї прибув до монастиря на чолі озброєного загону, Кизаревич був змушений покинути обитель. Але це була піррова перемога Ісайї, який явно переоцінив свої сили і створив патову ситуацію в православній Київській митрополії.
Розбіжності між св. Петром Могилою та Ісайєю Копинським загострювалися ще й тому, що вони, за точним спостереженням дореволюційного історика С. Т. Голубєва, належали до різних течій і щодо перспектив подальшого розвитку Церкви. Перший виступав за церковну реформу, за піднесення освітнього рівня духовенства, спираючись на здобутки й західної культури; другий же з підозрою ставився до світської науки і був виразником консервативних тенденцій у дусі Івана Вишенського.
Невдовзі стало зрозуміло, що підтримка Ісайї з боку православного духовенства й мирян виявилася значно меншою, ніж він сподівався, і маліла з кожним днем, а Варшава зайняла відверто ворожу позицію щодо нього. Особливо дошкульним було те, що й Константинополь в особі патріарха Кирила Лукаріса – вихованця Острозької академії – не виявляв якоїсь симпатії до нового претендента на Київську митрополію. Ісайя, у свою чергу, не поспішав з відрядженням своєї дипломатичної місії до Константинополя, воліючи пізніше відправити посольство до московського царя Михаїла. Саме від Ісайї та насамперед його оточення походили доноси й плітки про схильність до католицизму св. Петра Могили, що засвідчує, наприклад, донос новгород-сіверських ченців у Москві в 1631 році.
Святий же, залишившись архімандритом, зайнявся поглибленням своєї освітньої реформи. Очевидно наштовхнувшись на якийсь опір у Київському Богоявленському братстві, він виїхав на короткий час до Львова і своєю грамотою від 25.06.1631 р., виданою в Успенській церкві, заявив про намір створити нову братську школу у Львові й утримувати її своїм коштом. Та невдовзі ситуація змінилася на краще, і 28 листопада 1631 р. святий видав грамоту, у якій оголосив про створення колегіуму при Києво-Печерській лаврі. На це вже дали благословення константинопольський патріарх Кирило Лукаріс і всі єпископи Київської митрополії. Уже навесні 1632 р. тут за активної участі ченця – професора риторики Софронія Почаського – було видано і вручено святому «Євхаристіон» – віршовані панегірики, написані 23 спудеями (студентами) колегіуму. У пам’ятці йдеться не тільки про уславлення св. Петра Могили, але й про історичні обставини, що мотивували написання твору, адже у відносинах між братством та святим у 1631—1632 рр. тривала певна напруга, яка була подолана поступово, в три етапи, і, як довів О. Сидоренко (США), цей конфлікт завершився перемогою печерського архімандрита. 20 грудня 1631 р. братчики просили своєю грамотою, щоб архімандрит об’єднав їхню школу з лаврською, і відновили його титул старшого братчика. 22 березня 1632 р. гетьман Війська Запорозького Іван Петражицький-Кулага попросив святого фінансувати братську школу і прирік довічне покровительство над нею Війська Запорозького.
Розв’язання патової ситуації у православній Київській митрополії полегшилося через зовнішні чинники. 30 квітня 1632 р. помер король Сигізмунд III, фанатичний католик,