Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій
Це діялося восени 1917 року (насправді в жовтні 1916р. — Ред.). Під ту пору в нашому Коші не було вповні вишколеної походової сотні, а було пару сотень не цілком вишколених новобранців і коло 200 [стрільців] у відділі виздоровців, тобто тих недобитків, котрі повернули зі шпиталів вилічені цілком або через брак місця у шпиталях відісланих до Коша недоліків (недолікованих. — Ред.).
Ми вірили (були переконані. — Ред.), що тих 250 стрільців, котрі будуть вислані в Карпати поміж чужих, уже ніколи до нас не повернуть, а згинуть у лютих боях під чужою нам командою. Така думка мала повне узасаднення (підстави. — Ред.) тому, що тих 250 стрільців мали бути вислані без своїх старшин і підстаршин, а також і те, що під іу пору не було кого іншого вислати, як одну недовишколену сотню новобранців. Ця справа не могла мати нічого спільного з нашими виздоровцями, бо тим прислуговувало право двох- чи трьохмісячного побуту в Коші в цілі відреставровання свого здоров'я і рівнож кожний мав право до двотижневої відпустки.
Помимо того, всі виздоровці, котрі боролись у стрілецьких рядах від перших початків, майже всі ті, котрі брали участь у славному бою на горі Маківці і в поході від Карпат до Серету та в боях над Стрипою, зрезиґнували зі своїх привілеїв та всі зголосились добровільно йти в Карпати.
На те зложилось дві причини: перша була та, що поміж виздоровцями було поважне число гуцулів, котрих тягнуло у свої рідні сторони, а друга — ми мали досить боевого досвіду і вірили, що не так легко дамо себе зламати, як недовишколені рекрути, і через те всі виздоровці зголосились добровільно йти в Карпати.
Бракуюче число до 250 доповнили з Вишколу рівнож добровольцями, поміж котрими більшість була з підкарпатських околиць і з Буковини.
Тому, що ця сотця мала їхати на Гуцульщину і було в ній багато стрільців з Гуцульщини, цю сотню назвали "Гуцульська сотня".
Так скоро, як можна було все упорядкувати, ми від'їхали на Закарпаття до села Бичкова, де на нас вже очікували старшини і підстаршини — австрійці та німці. Командантом сотні був поручник [Альфонс] Ерллі (правильно: Ерле. — Ред.).
Під цю пору російський генерал Брусілов в околицях гір Прислопу і Кирлібаби провадив велику офензиву в цілі проломання австрійського фронту і сполучення російських військ з румунськими, що йому не вдалося.
В дорозі з Бичкова до Кирлібаби німці задержали нас на Прислопі, щоб ми допомогли їм, бо у них по дуже великих втратах вже не було сили здержувати російську навалу.
На горі Прислопі ми звели великий бій з москалями, і в тому бо! ми втратили одного вбитого і 30 ранених, а зате взяли до неволі понад тринадцять соток росіян. В альбомі "УСС" є згадка про цей бій і написано, що в тому бою ми взяли до неволі 600 росіян, а то тому, що це мало місце на німецькому відтинку фронту, де була німецька артилерія, котра абсолютно не мала нічого спільного з нашою засідкою і окружениям московського війська, котрого сила була на шість разів більшою за нас, то все-таки німота поділила здобич менше-більше по половині, й так оголосили у звідомленнях з боевого фронту.
Може дехто з бувших військовиків подумати, що таку велику перемогу належить приписати хитрощам нашого команданта, сотника-німця, то в тому випадку було б несправедливим, бо цю засідку й окружения ворога належить приписати нашим стрільцям-гуцулам, котрі в тих горах виростали зі своїми чередами овець і знали там кожну пропасть, кожне джерело і кожну гору.
По тій перемозі ми від'їхали вузькоторовою залізницею до Кирлібаби, де також велись завзяті бої, в котрих обі сторони так себе взаімно винищили, що жодна сторона без нових військових сил не була у стані рушити з місця.
Обі ворожі собі сторони допроваджували нові боєві сили до боєвих ліній. По нашій стороні був один баталіон, тобто наша сотня і три мадярські компанії, а по російській стороні — цілий полк, то значить, що ворожі сили були на чотири рази більші від наших, що в перших початках змушувало нас до великої чуйности. Стрілецька позиція була на горі Кирлібабі, а три мадярські компанії займали дві менші гори направо від нас.
На Кирлібабі наше життя було надзвичайно тяжке. На новій позиції треба було будувати окопи, снувати дротяні перепони і жити в будах зі смерекових гілляк, подібних до копиць сіна.
Не знаю, чи може бути тяжча праця, як будувати окопи в кам'янистих горах під ворожим обстрілом? Харчі були дуже погані, й було їх мало, а найгірше було із хлібом. Австрійські війська вдарили на Румунію, де забрали великі склади кукурудзи і кукурудзяної муки, що були залляті нафтою, і з тої смердючої муки нам давали хліб, що годі було те назвати хлібом, бо привозили у мішках на конях якісь кукурудзяні шкурлати із дрібками, що розділювали минажкою (мискою. — Ред.)
Ці прикрі обставини змусили нас зажадати від Стрілецької команди наших старшин. Недовго ми ждали, як до нас приїхали наші старшини — сотник [Омелян] Левицький, четар [Осип] Іванович, хорунжі Гриць Голинський, Роман Каратницький і [Володимир] Стафиняк. Разом з ними приїхало також кількох підстаршин, з котрих я ще пам'ятаю десятника [Василя] Цюпака, вістуна Панька Чортоломного і вістуна Саракуна.
Із приїздом наших старшин життя в сотні почало постепенно поправлятись, тільки страшна лють (люті морози. — Ред.) і великі засипи снігу безмірно докучали. В роках 1916–1917 була страшно люта зима. В Карпатах морози доходили понад тридцять ступенів. Ми і мадяри були щасливі, що стояли у грубому лісі, але російські війська напроти нас стояли майже на безлісній горі, а де-не-де були в них малі деревця завбільшки свято-вечірніх ялинок.
Одного вечора, на початку місяця січня, мадярська сторожа донесла, що росіяни приготовляються до наступу, бо
