Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Николаєвський полк був з Николаїва над Бугом.

Андрій був значно старший за мене і так, як він мені оповідав, був жонатий і було у його двох маленьких синів, за котрими він дуже тужив. При тому він сказав мені такі слова:

— Алексію! Коли б ти мене убив і зробив моїх маленьких синів сиротами, а мою жінку вдовою, то ти б не мав щастя у свойому житті, бо вони прокляли б тебе.

Я поглянув на Андрія, а йому котились сльози по лиці. Я зворушено запитав його:

— Андрію, чого ти плачеш і за що мав би я тебе убивати або ти мене?

— А хіба ж ти не знаєш того, що ми взаїмно убиваємо себе за чужі нам государства?

По такій відповіді я пізнав, що маю до діла з мудрішим чоловіком від мене. Двох саддатів вже були відрізали порядний кавалок сухої сосни і готовились до відходу. Мені жаль було так скоро розставатись з Андрієм, тому я дорадив їм, щоб віднесли той кавалок сосни і повернули ще по один та щоб не забули принести для мене своєї махорки.

Андрій радо на те погодився І подякував мені за щирість. Салдати повернули з повною шапкою махорки, чим я наповнив всі свої кишені, які тільки мав, а повернувши до сотні, роздав всім, включно зі старшинами.

З Андрієм ми умовились стрінутись завтра о годині 2-й пополудню. Я мав передати йому лист до своєї родини, котра знаходилася під російською окупацією.

Слідуючого дня рано я був покликаний до рапорту до команданта баталіону ген. (майора. — Ред.) Русса. Я був певний, що я вже є у клопоті за вчорашні дрова, котрі дав москалям, і за махорку, котру прийняв від них. Зголосивсь я у коменданта баталіону ген. (майора. — Ред.) Русса. Він мене оглянув від гори до долини і чогось усміхнувся. Підсіупивши до свого столика, взяв дві знимки і показав їх мені та запитав, чи я пізнаю ті знимки. Я поглянув і на місці задеревів. То були знимки, котрі представляли вчорашню сцену, коли я сидів з Андрієм, а двох саддатів різали сосну. Не було для мене жодного викруту. Я був заскочений і не знав, чи я поповнив злочин чи дурний дітвацький вибрик. Та все ж таки відповів, що пізнаю ті знимки. Русс бачив, що я змішаний, усміхнувся, положив руку на моє рам'я і сказав:

— Не бійся, бо ти зробив дуже добре, за що від мене дістанеш нагороду. А тепер оповідай мені, як ти з ворогом скомунікувався, і те все, що ви говорили і що робили.

Оповів я все в деталях про те, що маємо перед собою 254-й український полк і що цей полк є ворожо наставлений до свого російського уряду, бо вони є такі самі, як і ми.

Русс уважно вислухав, а відтак сказав:

— Я довідався багато, але я хочу більше. Головним для мене є знати, як задовгу позицію займає той 254-й полк. Отже, я хочу, щоб ти те довідався. Чи можеш те зробити?

Я відповів йому, що дуже можливим є, що ми будемо те знати коло години третьої пополудні, бо я маю умовлену стрічу з тим самим російським "цуґс-фірером", котрий є на оцих знимках і котрий мав би взяти від мене лист до моєі родини.

Пізніше Русс запитав мене, чи я не погодивбися бути сталим розвідчиком виключно для нього, тобто всякі відомості заподавати йому безпосередньо, а не за посередництвом сотника Левицького або когось другого. Я відповів йому, що мені нема різниці де і яку службу я буду робити, а головне для мене те, де я буду діставати поживу тоді, коли я буду сповняти свої обов'язки десь дальше від своєї сотні?

Русс звернувся до фельдфебля, котрий садів при телефоні, й подиктував йому для мене легітимацію, в котрій між іншим було написано, що де я сповняв би свою розвідчу службу, то там на моє жадання повинні мені дати поживу, потрібну поміч і всякі потрібні мені інформації.

Від того часу я вже не робив в сотні жадної служби, а робив службу розвідчу.

Того самого дня я передав Андрієві перший свій лист і довідався від нього про терен, який займає їхній 254-й полк. Довідатись не було тяжко, бо я запропонував Андрієві, щоб ми менше або навіть цілком не стріляли до себе. Я йому показав, де ми маємо наші становища, а він показав становища свого полку. Від того часу поміж УСС і 254-м полком стріли почали затихати, а хоч були зрідка, то не до цілі. Також я довідався на мадярській сторожі, хто зробив ті знимки. Отже, тоді, коли я давав москалям (правильно: українцям. — Ред.) дров, мадяри донесли це свому лейтенантові, а він підліз у густі сосни і взяв дві знимки, котрі враз зі скаргою на мене передав до команди баталіону.

Протягом слідуючого тижня я передав москалям (українцям. — Ред.) пару соток листів від наших стрільців до їхніх родин, і, як пізніше ми довідались, всі листи були доручені. Був час, що наш командант сотні поручник Бужор передав був російському комендантові пляшку руму.

Було б все гаразд, коли б в цю параду не вмішався хорунжий Роман Каратницький. Каратницькому забаглося стрічі з російським офіцером, і [він] зажадав від мене, щоб таку стрічу я для нього зааранжував. Я не міг йому відмовити, бо він був моїм командантом. Ми оба з Андрієм таку стрічу зааранжували. Андрій в означеному часі припровадив свого прапорщика, а я Каратницького. Поміж ними вив'язалась була гостра суперечка за австрійського престолонаслідника Франца Фердинанта і за Сербію. По короткому часі дійшло до того, що російський прапорщик, змосковщений українець, штовхнув мене у груди, тобто в мої медалі, які я вже тоді мав, і сказав:

— А тобі ще телята пасти, а не хрести збирати за рускую кров.

Каратницький страшно тим образився, шарпнув мене за