Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Від команди баталіону прийшов приказ подвоїти службу і зарадити строге поготівля. Ніч була страшно зимна. Стійкових змінювано щопівгодини. Коло години десятої дижурний визвав мене явитися до сотника Левицького. Оба ми не знали, чого сотник хоче від мене. Прийшовши до сотника, я дістав від нього приказ, щоб зараз іти до мадярської сторожі першої компанії і прослідити, чи дійсно москалі приготовляють наступ. Та сторожа була найближча до москалів.

Я пробував викрутитись, щоб не йти. Говорив сотникові, що я не знаю, де та сторожа знаходиться. Це все не помогло. Сотник відповів мені, що сторожа знаходиться на кінці язика, що у нас означало, що на те маєш язик, як чого не знаєш, то запитай такого, котрий знає. Настільки був сотник Левицький добрий, що телефоном повідомив коменданта мадярської компанії про мій прихід і просив його, щоб той уділив мені всякої потрібної помочі.

Мадяр-лейтенант обійшовся зі мною дуже чемно і добре угостив, а рівнож випозичив мені свій револьвер, щоб я не мусів тягатись із крісом. Оба ми пішли до мадярської польової сторожі, котра була віддалена на вісімдесят кроків від російської польової сторожі. То було дуже близько, але так мусіло бути, бо та гора, на котрій те діялось, була як би поперечна — починалась від гори Кирлібаби, а верхом лучилась з горою, на котрій були москалі, і була крита грубим лісом.

На польовій сторожі лейтенант заборонив стріляти, аж поки я поверну, і попрощавсь зі мною. Я, цілком на біло одягнений, поліз поміж дроти і грубі сосни до краю ліса, а далі, лежачи, підсунувся під малу крислату смерічку, котра не була далі як 35–40 кроків від російської польової сторожі.

Росіяни працювали при будові землянки. З їхньої розмови і докучливих жартів я переконався, що їх є дві частини, одна боєва, а друга будівельна — "сапери".

Може, по півгодині я [від]чув, що мої ноги деревіють від морозу. Треба було вертатись. Повернувши до землянки мадярського лейтенанта, побачив, що він уже спить. Звідтам я повідомив сотника Левицького, що нема потреби вірити в те, що росіяни будуть робити наступ. Вони будують на польовій сторожі землянку, а з того, що я чув, виходить, що боєвим частинам помагає при будові один "звод" саперів. Отже нема потреби тримати подвоєну службу в таку люту ніч. Не бавило (минуло. — Ред.) більше як десять мінут, як строге поготівля і подвоєння служби було відкликане в цілому баталіоні.

Слідуючого ранку я зголосився до сотника Левицького, щоб здати йому звіт з моє! нічно! служби. Сотник Левицький, так як ми його знали, був невірний Тома. Може, тому, що в цивілю був він адвокатом, то і сам мав багато до діла з неправдою та й через те був недовірчивим. Випитавши мене всі подробиці, зажадав, щоб я показав йому точно те місце, де був уночі. Сотник взяв свій далековид, і ми вийшли з окопів. Не було тяжко, бо на свіжому снігу можна було дуже добре доглянути моє леговисько під крислатою смерічкою і слід, куди я просунувся лежачи.

— Тепер вам вірю, але на другий раз не раджу так близько пхатись до ворога, бо можете того пожалувати, — сказав сотник.

І як можна те погодити? Вночі висилає тебе неначе чортові в зуби, а не знаєш де маєш іти, то говорить тобі, що на кінці язика. Коли щасливо повернеш і вже тобі нічого не грозить, тоді сотник милосердиться над тобою та перестерігає. Така доля!

Якось не дуже сотникова пересторога на мене поділала, бо, маючи цей день вільний від служби, я зараз по обіді сам добровільно пішов знову до мадярської польової сторожі, щоб удень добре приглянутись із густого лісу на розташовання російської польової сторожі. Хоч те було для мене цілком непотрібне. Я робив те без жодної цілі.

На мадярській сторожі я застав тих самих людей, котрі були вночі, а знаючи вже пару десятків мадярських слів, сказав мадярам: "Відяс, нем собот пушкат", що мало означати "Уважайте, не вільно стріляти". Командант сторожі відповів мені: "Йоввон баратом", і потім я пішов дальше, переліз дроти і, дійшовши до краю лісу, з-за грубої смереки почав приглядатись російській сторожі. За малою смерічкою я доглянув стійкового, котрий від зимна переступав з ноги на ногу, а руки держав запхані в рукави. Не знаю, хто кого скоріше доглянув, але він скорше мене закликав: "Пан!"

Я стрепенувся і якось нерішуче запитав його:

— Що скажеш, салдат?

— Холадно, пан, да ж холадно!

— Приходь, дам дров, — відповів я саддатові.

Він не вірив, але по якомусь часі я його переконав, що слова додержу. Та на його жадання я мусів забожитись, що не буду стріляти: "Єй же Богу, д ам дров”.

По тих словах російський салдат закликав із землянки своїх товаришів. Ціла російська сторожа вийшла наверх, і ми розпочали знову розмову про дрова. Я ще раз мусів по-їхньому забожитись, що дам дров і ніхто до них не буде стріляти. Тоді їх зводний приказав двом салдатам, щоб взяли пилу і сокиру та ішли за ним. Щоб затерти свій нічний слід, то я рівнож пішов напроти них до середини полянки, де ми стрінулись і дуже щиро привітались, не одною, а обома руками, неначеб ми були якісь давні приятелі.

ПідпроваДивши своїх гостей до лежаків, сказав їм різати і брати скільки можуть, а зі зводним ми сіли на одного лежака. Я почастував зводного папіросом. Зводний звернув увагу на мою шапку і запитав:

— А ви є січовий стрелок?

— Так, господин зводний, я січовий стрілець! — відповів я йому.

— Прошу не викати мені і не кликати мене "господин зводний”. Мене звати Андрій, і так прошу мене звати.

Андрій говорив чистою українською мовою, що змусило мене запитати, чи він є українець.

— Не тільки я українець, а також весь наш 254-й Николаєвський полк є український.