Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

сій-то невеличкій громаді зародилась перва думка – видання книжок, потрібних до самопізнання українського, і споруди простолюдних шкіл по панських добрах. Думка була нахилити до сього деяких панів-гуманістів і тим положити основу народній освіті на Україні. Частенько писав Куліш до Білозерського, та до Костомарова, та до інших, піддержуючи їх духа. А вони не такі були козаки, щоб їх підпирати. Вони осадили межи себе й Шевченка, здержуючи його завзяте бурлацтво.

Мета кирило-мефодіївців – об’єднати й визволити слов’янські народи

Раз по раз вони сходились і вели широкі розмови про всю Слов’янщину. Отоді ж то Шевченко понаписував високі свої твори «До мертвих і живих», «Шафарикові» й інші. Що вони проміж собою науковим способом говорили, то він виповідав поетичними образами, і з одного сього розумно, яким високим духом київська громада дихала. Обняла вона своєю думкою весь мир слов’янський і глибоко розуміла, що дух українського люду, більш ніж який інший, здоліє той мир у єдине живе тіло стулити. Віра Христова й історія слов’ян була їм світом і теплом до великого подвигу. Святе письмо вони всі добре знали і з великою шаною почитували. І стали вони на тій думці, що не на дипломатію потрібно слов’янам уповати; що до сього діла треба нових людей і сили нової, а тією силою повинна бути чистота серця, праведна освіта, свобода простого люду і християнська самопожертва. Щоб же всьому мирові було розумно, що тут Україна не поставлена альфою і омегою, признали вони своїми патронами всеслов’янських апостолів Кирила і Мефодія і назвали свою громаду Кирило-Мефодіївським братством. Найвиразнішим параграфом устава сього братства було приречено тільки тих приймати до себе, хто був знаний із непорочного життя й праведної освіти. Другим знов параграфом застережено, щоб у сьому ділі ніколи тим робом не ходжено, як у єзуїтів, що до своєї мети байдуже їм було про способи. Найкращим способом ширити свою проповідь уважали вони усне і печатне слово й добру науку дівчат як матірок і сестер тих діятелів, що мали колись вирости серед стуманілого люду й холодного лінивого панства. Тим-то вони постановили піклуватись, щоб на Україні постало якнайбільш письменного й тямущого жіноцтва. Не в централізоване государство замріяли вони скупити всі слов’янські народи, а в вільний союз під протекторатом російського імператора. А як імперія його доти не згідна була б притулити до себе слов’янської федерації, доки б не очистилась би з ганьби кріпацтва, то установлено було помалу-малу підготовляти й панів і уряд до зрозуміння сеї спасенної громадської потреби за поміччю науки й намови, а простий люд – до нової кращої долі за поміччю шкіл; розпочати ж се діло повинні були пани-гуманісти в своїх селах. Се ж то саме, що вславило царя Олександра ІІ вовіки по всьому світові, підняли були на себе люди убогі й не знані ще за його панотця, царя Миколая.

Угодовська позиція Куліша

Опасувались вони писати до свого приятеля Куліша про братство; давали тільки йому знати, що вони почасти розмовляють громадно на всякі поважні речі. А він їм на це відписував: «Хвалитесь мені словами, – та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла. Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе й інших. Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від вашого слова впадуть стіни єрихонські (?!)». Розуміючи, що Куліш туди ж манівцем простує, куди вони широкий шлях прокладають, і що діло їх, як уряд не зрозуміє його, станеться для них небезпечним, змовились вони не показувати Кулішу устави й до братства його не зазивати. Так же само й Шевченка держали вони оддалік щодо братства»524.

Прояв дещо дивного ставлення Драгоманова до Герцена

«Друге місце, де розказується про те ж «братство» київське, подається в тексті М. П. Драгоманова як де в чому цікава стаття «Украйна» в «Колоколе» Герцена (1880, № 61). Там читаємо ось що: «Пробуждение славянских народностей быстро отразилось в Украйне и подняло из летаргического сна народную мысль и чувство. Явилось стремление возродить умирающую под кнутом московским и штыком санкт-петербургским народность и воссоздать самобытную литературу.

Но идея панславизма принялась в Украйне совсем не так, как в Москве, где она проявилась или в стремлении уразуметь смысл тропарей и букварей, или в риторических похвалах старомосковской Руси, под которые боязливо прокладывалась всероссийскому престолу надежда простереть когда-нибудь царскую десницу на славянские народы и уготовать им вожделённую судьбу Украйны и Польши. В Украйне эта идея тотчас облеклась в светлую форму федеративного союза славян, где бы каждая народность сохранила свои особенности, при всеобщей личной и общественной свободе. Вместе с тем возникло убеждение, что только этим путём Украйна может подняться из упадка и сохранить свой собственный, столь несправедливо и безжалостно попранный образ. Молодые люди Харьковского и Киевского университета быстро стали проникаться этими идеями. Могло ли это ускользнуть от бдительных преследователей всяких идей при императоре Николае?

В 1847 г. в Киеве по доносу студента, жандармского сына Петрова, взято было под арест несколько лиц, принадлежавших к кругу малороссийских писателей, и в числе их народный поэт Тарас Шевченко, превосходные сочинения которого знают наизусть не только все читающие россияне, но и многие великороссияне и славяне. Всех захваченных притащили в III Отделение, где и засадили. Из их бумаг и писем оказалось, что все они проникнуты идеею соединения славян и любовью ко всем славянским народностям, и украинской в особенности, омерзением к крепостному праву и к религиозным и национальным ненавистям, и соболезнованием о невежестве народа. Вместе с тем некоторые письменно выражали мысль, что было бы очень полезно, если бы существовало учёное общество с целью сближать умственную деятельность славянских народов и распространять в народе просвещение. Что мыслью об этом обществе не соединялось намерение основать так называемое тайное общество, показывает то, что в бумагах обвиняемых найдено было порицание правила «цель оправдывает средства». Как при этих данных возможно было обвинить в политическом преступлении, когда общество существовало в предположении, а не на деле, и мысль о федеративном союзе славян представлялась только как идеал в будущем? Можно ли было за это обвинять и карать, да ещё так и как долго? Но что невозможно для простых людей, для Дубельта было возможно. Он тотчас увидел, что тут есть готовый материал для того, чтоб представить дело так, будто бы открыто тайное политическое общество, и окрестил сочинённое им общество именем Украйно-славянского!..

Николай Павлович – человек формы, давал больше значения