Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

А я… чортзна-що, не то роблю що, не то гуляю, сновигаю по оцьому чортову болотові та згадую нашу Україну. Ох, якби-то мені можна було приїхать до солов’я, весело б було, та не знаю, спіткали мене прокляті кацапи так, що не знаю, як і випручаться. Та вже ж як-небудь вирвусь хоч після Великодня і прямісінько до вас, а потім уже дальше. Ще ось що, намалював я се літо дві картини і сховав, думав, що ви приїдете, бо картини, бачте, наші, то я їх кацапам і не показував. Але Скобелєв514 таки принишпорив і одну вимантачив, а друга ще в мене, а щоб і ця не помандрувала за якимсь москалем (бо це, бачте, моя К а т ерина)515, то я думаю послать її до вас, а що вона буде коштувать, то це вже ваше діло, хоч кусок сала, то й це добре на чужині. Я намалював Катерину в той час, де вона попрощалася з своїм москаликом і вертається в село, у царині, під куренем, дід сидить, ложечки собі струже і сумно дивиться на Катерину, а вона, сердешна, тіль не плаче та підіймає передню червону запашчину. Бо вже знає, трошки теє… а москаль дере собі за своїми, тілько курява ляга – собачка ще поганенька доганяє його та нібито гавкає. По однім боці могила, на могилі вітряк, а там уже степ тільки мріє. Отака моя картина.

Коли вподобаєте, добре, а ні, то на горище, поки я приїду, а вже коли приїду, то не виганяйте місяць або другий, бо в мене на Україні, окроме вас, нема пристанища, а я вам що-небудь намалюю. Спасибі вам за ласкаве слово про дітей моїх Гайдамаків.

Пустив я їх у люди, а ніхто й спасибі не сказав. Може, й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду мужицький поет, то мені більше нічого й не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе. Ви, спасибі вам, боїтеся мені розказувать про людей – цур їм, покоштував я вже цього меду, щоб він скис.

Бачив я вчора вашого хлопця рисунки, добре, дуже добре, тілько треба йому другого майстра, бо він тілько яблука і огірки малює, а це така річ, що серце не нагодуєш. А з його був би добрий маляр, бо воно хлоп’я до всього беручке. Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може, й раньше, коли впораюсь. Тілько не ту, що вам писав, а іншу, по-московськи скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю. Бувайте здорові, нехай з вами діється все добре, і не забувайте щирого вашого Т. Шевченка»516.

Як проводив перед засланням свій час Тарас Григорович

«Там, далеко в глибині величезного качанівського парку, серед білих беріз, стоїть самотній віковічний дуб. Від могутніх гілок його лягають на землю змієподібні тіні. Тиша й прохолода. А був час, коли тут линули звуки пісні, було чути сміх і лунала українська мова.

У нічній тиші, осяяній місячним світлом, сиділи й лежали довкола когось декілька чоловік і слухали його спів. Хто ж він, отой співак, чия пісня ллється в душу, і кого так уважно слухають всі присутні? Це – Тарас Григорович Шевченко! Його пісня чарівна, і нема їй рівних ні в столиці, ні в Україні!»

А ось що писав В. В. Тарновський (молодший) у статті «Качанівка», опублікованій у 1913 р: «З приводу співу Шевченка у спогадах М. Білозерського517 («Киевская старина», 1882. Жовтень. – С. 71) написано: «Мою матір особливо зачарував Шевченко своїм співом. Ходить було залою, заклавши руки за спину, опустивши задуману голову, шия зав’язана шарфом, вираз обличчя сумний, голос тихий і тонкий. Мати, бувало, плаче від його співу».

П. Куліш, згадуючи своє весілля 1847 року, на якому Шевченко був старшим боярином, розповідає: «Аж ось старший боярин, заклавши назад руки, почав ходити залою та й заспівав:

Ой, зійди, зійди, зіронька та вечірняя,

Ой, вийди, вийди, дівчинонько моя вірная.

Всі гості, почувши, як заспівав Тарас, стихли, ніби залишився сам співак. Та як він співав! Такого або рівного тому співу не чув я ні в столиці, ні на Україні! Від співу стихли розмови й між старшими, й між молодшими. З усіх кімнат посходилися гості, наче в церкву. Пісню за піснею співав наш соловейко, й справді ніби в темному лузі серед червоної калини. Тільки він змовкне, його знову просять заспівати, і душа поета перетворила весілля шанувальників його таланту на національну оперу, яку не скоро ще почують на Україні» («Хуторная поэзия»).

Про той спів на весіллі розповідає і дружина П. Куліша (Ганна Барвінок): «Про приїзд на наше весілля Т. Г. Шевченка обов’язково хотів знати Микола Данилович Білозерський518, і ми поспішили його повідомити, щоб він приїхав увечері.

Знаючи, що Шевченко недолюблює панів, але здавна захоплюючись його поетичними творами, він зайшов до зали мовчки і мовчки подав руку Шевченку. Микола Данилович сів, а ми, бажаючи розважити гостя, попросили Шевченка щось заспівати. Проте Шевченко несподівано вперся і, хоч кілька разів П. Куліш приступав до нього з проханням, співати відмовився. Пантелеймон Олексійович знітився і облишив його, звернувся з бесідою до Миколи Даниловича. Шевченко і далі розміреними кроками ходив з кутка в куток по залі і, коли ми вже зовсім не чекали, раптом заспівав козацьку пісню:

Ой, Морозе-Морозенку!

Ти славний козаче!

За тобою, Морозенку,

Вся Вкраїна плаче!

Здавалося, він ніколи не співав так досконало. Пісня його лунала залою, як, бувало степом. Він закінчив, і тут сталося щось небачене і нечуване. Микола Данилович швидко зійшов з місця, кинувся до Шевченка, обійняв його і заридав у нього на грудях. Шевченко ледве міг його заспокоїти. Все, що було в душах обох, рідне, заповідне, піднялося й вихлюпнулося в цих сльозах, в цих обіймах і риданнях. З цієї хвилини Мик. Дан. Білозерський ніколи не забував його і потім надсилав йому на заслання гроші»519.

Великий поет України, за родинними спогадами, любив уночі, під оцим дубом, збирати біля себе друзів та однодумців. І не лише пісня лилася тут річкою. Тут, у нічній тиші, подалі від чужих очей, лунали промови, які тоді могли чути тільки «ніченька темна» та декілька друзів, які мали б нести далі полум’яні заклики до повалення кріпацтва і сваволі.

Не раз зграя