Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Перед тим, як закінчити цей розділ, я зазначу, що неправильно було б думати, що лише перевтома привела нас до Дністра. Коли про неї говориться, то як про те, що має льокальне значіння саме для подій 17 квітня — 5 травня. Певно, що армія, яка мала в собі досить сили, щоб стільки разів відходити вглиб України при умовах гірших, зуміла би це зробити й при добрих весняних умовах. Коли б це було потрібне, то в Командування вистарчило б сили волі, а в підлеглих здібности й відваги. Рішення на марш-прорив запало в Командування ще коло Вознесенського й переводжувано було невхильно через низку ворожих перешкод до кінця.

З погляду політичного думання Команди Армії — це відповідало вимогам спільного чину Уряду й Війська.

З погляду тактичного заслуговують на увагу такі моменти:

1. Коли, після наглого відступу Київців та армійської кінноти з-під Савчиного, на фронті зайшла явна криза, то активізм Волинців, що мали вигідне вихідне положення (флянкове), міг дуже вплинути на виправлення нашої справи; активізму цього виявлено не було. Чи не є зайвим доказом, що один лише маневр ще не розвязує справи? Навпаки — активізм Запорожців на нашому правому крилі, зі сторони Мясківки, в той час, як фронт докотився до Джуґастри, сполучено було з витривалістю гурту вояків, що угрупувалися навколо арєрґардної групи, і це рятує положення.

2. Ці бої показують, що нема положення, щоби з нього неможна було б вийти з честю, що "перетерпівий до кінця — спасен буде".

Цікаво завважити, куди кинулися частини після сполоху. Ю. Тютюнник повів Київців, а з ними ще й табор відсталих, углиб України. Інші, навпаки, або лишалися на місці, або ясно виявили намір виконувати завдання — прямувати до злуки зі своїми частинами.

Тут, на мою думку, ми маємо знову місце з прикладом, що змальовує зазначені різниці психологічних настроїв двох типів наших вояків — для одних війна є самоціль, для других — вона є засіб. На цьому й закінчую опис боїв за прорив.

5-го травня — дата, яку треба вважати за останню в історії Зимового Походу Армії У.Н.Р. Похід скінчився.

Не скоро Зимопоходники, що пізніше всі стали Лицарями Залізного Хреста, прийдуть до себе. Я певний, що ще не одному ввижається сполох, марш-маневри, бої, балки, яруги, ліси, Дніпро, хатина на постою, привітні селянські обличчя.

Стільки небезпек! Проте вони завжди стушовувалися перед другим, значно міцнішим почуттям — перебуванням на рідній землі в безпосередньому постійному дотикові з народом, що свою частку повинностей виконував охоче й цілком безкорисно й тим, так би мовити, підпирав, благословляв…

Особисто в мене він сполучається ще з придбанням сили друзів, бо ці відношення, що в мене завязалися з Зимопоходниками, у звичайні рямки вкласти неможливо. Армія придбала кадр, що, безумовно, при певних умовах, зможе бути основою правдивої військової сили; лише заздрість може не оцінити проробленої нашим козацтвом праці та не оцінити її для нашого діла.

І треба бути справедливим — вже сьогодня все, що є в Українстві живого й лицарського, оцінило цю епопею, до щасливого виконання якої прислужилася й безмірна віра козацтва в Божу справедливість — і тішиться, а значить і поділяє, з нами разом, що доля усміхнулася нам, прислужившися нашій національній справі в такій виключній ситуації.

Я вже не раз принагідно зазначав, що особисто не беру собі "пальми першенства", й тому неправильно називають мене "першим лицарем" Ордена. Але яко начальник, а через те й відповідальний, я свідчу перед усім громадянством про службу українця — старшини й козака, — бо це моє право й обовязок перед живими й мертвими.

Громадянству, що повинне стати вище від політичних комбінацій, я передаю свій звіт, без сумніву, далеко неповний — зробив, що зміг, і чекаю від нього пошани й переховання в памяті на довший час події, що міцним ланцюгом повязала листопадову руїну 1919 року з дальшими етапами збройної боротьби за Українську Державність.

Шпенґлер твердить, що "ніхто не напише обєктивної історії, бо існує стільки історій — скільки людей; бо кожна людина — окремий світ". Наша сучасна дійсність це мені лише стверджує. Простудіюйте операцію південно-західнього фронту, що була на початках Великої Світової війни, по записках Брусилова, Щербачова та Бонч-Бруєвича, й ви побачите, оскільки Шпенґлер мав рацію. А славний маршал Жофр — переможець "Першої Марни" — старшині, що предклав йому свою працю про цю битву й у цій праці легко все розвязав, відповів так: "Ви претендуєте на те, щоби знати, що сталося на Марні; бережіть це, бо ви тримаєте в своїх руках секрет історичної ваги".

Думається, що до правди, бодай релятивної, ми наблизимося тоді, коли заслухаємо з приводу цікавіших моментів нашої боротьби представників найважливіших напрямків нашої військової думки. Моя праця має своїм завданням дати учасникам походу основну базу — так, як вона мені, яко головному командантові, уявляється. Тим самим — ця праця дасть багатьом учасникам можливість доповнити її своїми особистими спогадами, ілюструвати, а, може, в дечому зайняти свої власні позиції.

152 доби, і з них майже третина припадає на бої, кілька тисяч кілометрів маршу, що в більшості переведений був у зимову пору або в весняну відлигу, і все це на тлі надто скомплікованої політичної та воєнної обстанови — вже самі за себе промовляють. Тим, певно, треба пояснити, що та частина громадянства нашого, що призвичаїлася належно доцінювати факти, ставиться до цієї події не лише прихильно, але й з явною симпатією, коли хочете, навіть з живим пієтизмом і пошаною до всіх тих, кому пощастило взяти в цьому поході безпосередню участь.

Скінчився він щасливо, проте під час його були