Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Думаю, що продовжу свою характеристику наших вояків, коли скажу ще кілька слів про другого нашого видатного партизана — отамана Гулого. Протипоставлення цих двох фігур дасть нам ще новий матеріял для наших характеристик, бо Гулий, хоч був і партизаном, якраз належав психологічно до другої групи вояків.

Спершу подам нотатку зі щоденника його начальника штабу, солідного старшини, полковника Крата. Він пише: "Гулий — бойовий російський офіцер, георгієвський кавалер. Герой тоді, коли все готове піддатися паніці, він умів робити героями тих, хто був безпосередньо коло нього". Додам — численні рани не знижували його запалу. У бою й, узагалі, в ділі він забував про себе, в протилежність Ю. Тютюнникові; для нього було першим діло, а потім — власна амбіція. Він не хворів на бонапартизм. Коли на початку лютого він зі своїми партизанами приєднався до армії, тобто без жадного примусу признав наше Командування, то без усякого вагання я призначив його на посаду командира Запорожців, або, як прийнято між запорожцями говорити, на "Запорожжя".

Питаємося, як же ставилося Командування Армії в даних обставинах до обох цих типів вояка? Належачи психологічно до вояків, що для них війна була засобом, і будуючи на цьому елементі хребет армії — воно й не могло не віддавати належного першій групі вояків — не могло не використовувати їх в інтересах справи, оцінюючи їхню безсумнівну здібність до партизанських чинів.

У відповідному поділові бойових завдань, в уважливому ставленню до процентового відношення цього елементу до всієї маси вояцтва з одного боку, а з другого — в справедливій оцінці їхніх позитивних якостей — Начальна Команда шукала виходу.

Перехожу до наступного моменту, а саме — до боїв під Вознесенським (15–18 квітня), що ними розпочинається остання серія боїв при успішному розвязанню яких Командування надіється витворити бойову ситуацію, що наблизила нашу справу до кінцевої мети — передачі армії до розпорядимости Уряду У.Н.Р.

"Війна є продовженням політики, але іншими засобами", говорить Кляузевіц. Виходячи з цього заложення, Командування Армії весь час турбувалося про те, щоб якнайскорше віддати армію в розпорядження Уряду. Через це питання: чи час іти на зєднання, тобто на захід, чи продовжувати далі свої партизанські рейди і з весною, — не сходять у Командування з порядку денного. Щоб не бути заскоченим подіями, Командування Армії, на всякий випадок, хоче собі забезпечити новий пляцдарм і в цих цілях ще значно раніше виряжає на південь комісію — полковника Шраменка та старшину Бібіка, що незадовго перед тим приєднався до повстанчої армії. Комісія достала завдання вирушити в район Одеси, навязати там контакт із повстанчими українськими організаціями та встановити степень їхньої підготовки до повстанчих акцій.

Тепер, тут під Вознесенським, ми вже мали від цєї комісії звіт. Він не був дуже втішним: чутки про казкові склади муніції поміж німецькими колоністами виявилися перебільшеними. З другого боку, від підполковника ген. штабу Стефанова, що прибув до армії, ми мали до своєї розпорядимости деякий матеріял про те, як стояла наша справа в Забужжі. Взявши під увагу весь цей інформаційний матеріял, Командування, програвши битву під ст. Долинською, нагло вирішило розпочати рух на зєднання з Урядом У.Н.Р. Також провізорично намічається операційну лінію Вознесенське — Ананьїв — Вапнярка — Нова Ушиця.

Цікаво прослідити, як це рішення Командування в майбутньому (тільки воно фактично стане провадитися в життя) відібється на настроях армії; цитую з цього приводу з записок полковника Крата уступ зі спогадів різних авторів:

"Під Тульчином: аероплян, фронт близько. Слава!" вибухнуло з козацьких лав; полетіли вгору шапки: ми вітали цього першого вісника фронту, бо саме слово "фронт" мало для нас те ж чарівне значіння, як для Колюмбових моряків "земля". Всоно являлося для нас синонімом відпочинку, правильного формування, переможні бої й у результаті визволення рідної змученої Батьківщини".

Цитую далі зі споминів б. командира 28 куреня 4-ої Київської дивізії:

"Вознесенська база забезпечила нас на довго; в зброї недостатку не було, і ми мали змогу помірятися силами зі всяким противником;

крім того, багато бадьорости придавала кожному чутка, що наші вже недалеко, і ми скоро зєднаємося зі своїми".

Це пише командир, що дуже близько стояв до отамана Ю. Тютюнника.

Зовсім інакше реагував на це в своїх спогадах[81] Ю. Тютюнник. Коментарі зайві — то є непогані ілюстрації до наведеної вище аналізи про два характерні типи в нашому війську — для одного війна засіб, для других — самоціль, без неї темно, сумно, буденно, не життя, а животіння.

Вознесенський бій. По ідеї — це просто добра ілюстрація до доктрини — "Чого я хочу"… підійшли, роздивилися й схопилися з ворогом у безкомпромісовий бій.

"Подвійний нельсон[82]", що його ми врешті зручно наклали ворогові, остаточно вирішив бій на нашу користь. Після пятигодинного змагання ми змусили москалів дуже спішно очистити стацію й місто, віддати нам переправу через Буг, а зі всім тим здобути багату на зброю й військові матеріяли базу.

І тут, у цей кульмінаційний момент боротьби попереджувала військова нарада — на хуторі, під час переходу на схід від м. Вознесенського. Ситуація трагічна, всім присутнім на нараді було ясним, що день-два — і ворожі маси скинуть нас у Буг; про доцільність бою мови немає — на черзі лише — коли і як. Голоси моїх помішників поділилися — Гулий дає перевагу моментові несподіванки, Ю. Тютюнник стоїть за бій організований. У даному разі я схиляюся на його бік.

Бій за Вознесенське — це наша генеральна битва. Там було поставлено на карту все;