Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Першим таким гострим моментом був момент на самих початках, коли армії нашій треба було прорвати вороже кільце й вийти на ближнє запілля Київської групи московської Добрармії (операції Армії У.Н.Р. 5—15 грудня 1919 року).
То був момент критичний під усіма поглядами, бо, як відомо, й у верхах Української Армії панували дві думки: одна "за", друга — "проти" походу, і це остільки загострило ситуацію, що врешті, коли похід остаточно був вирішений, Головне Командування не внесло до нього елементу обовязковости. У даному разі було вжито методи, між іншим, уповні узаконеної військовою практикою, — заклику до чинну охочих вояків.
Відомо, що з цього права необовязковости скористалися не лише поодинокі вояки армії, але й цілі частини.
Пригадаймо ще до цього, що всього лише який з місяць перед тим ціла Галицька армія визначила собі, як вихід з положення, сепаратну угоду з командою наших противників — деникінців;
Пригадаймо також і про збройний виступ отамана Волоха супроти Уряду У.Н.Р., що ним він мав на меті привернути армію до Совітської системи, — і нам стане ясним, чому саме воякам згори не було поставлено за обовязок узяти участь у поході. Через таку постановку справи, деякі кадри армії мали перейти на територію, що по Версальському договору підпадала під впливи Антанти. Армія повстанча на власній території та деякі її кадри військовиків на території Антанти створювали Урядові певні вихідні позиції, щоб розпочати переговори з новими володарями світу.
Рішення виходить із завдання й ситуації — теза стара. Через те, щоби дати собі відчит про можливість чину, що з дати 6 грудня стає перед армією, — треба на хвилину перенестися думками до листопада року 1919, коли десятковані від тифу, фактично босі, роздягнуті й обеззброєні рештки Української Наддніпрянської Армії під сильним тисненням москалів-большевиків і москалів-деникінців змагалися відстояти собі бодай хоч який закуток Рідної Землі. Зрештою, хоч би для того, щоби дати собі відповідь: а що далі робити?
Було то військо? — Ні, то були обози, штаби й офіційні та неофіційні хворі, краще — живі тіні.
Ось од цих то решток колись боєздатної армії й мала піднестися нова хвиля надлюдських зусиль, що мусіла знайти собі дорогу поміж ворожим розположенням, перекинутися на вороже запілля й там розпочати систематичну й делікатну роботу по підточенню ворожих тилів для того, щоби ворог ще раз переконався в правдивості прислівя, що на Україну легко посунутися, але поворот із неї затяжкий — питання не безвартісне для ідейних борців.
***У своїх спогадах Ю. Тютюнник — мій зручний і в партизанщині досвідчений помішник, і не без імени, в своєму другому творі[80] змалював бридку картину кулюарних розмов та вибриків політичних недоуків, свідками яких були ми всі, і ці розмови ми заховали від чужого недоброго ока, щоби не кидати на свою хвору Батьківщину болотом.
Лишається відємне й тяжке вражіння, й дуже жаль, бо через те в його викладі про перші кроки походу зникло кудись те чарівне, до чого властиво й він "чимало спричинився, бо належав до тих, що стояли за похід", за передачу наших виснажених попередніми змаганнями вояків — на руки стихійної, покищо, свідомости наших мас, що з трьох прапорів, які тоді взаємно поборювали себе в Україні, жовто-блакитного вважали за свій.
Не можу я обминути таких виразів отамана Ю. Тютюнника "О.-П-ко поїхав радитися до Запорожців".
Використовую цю замітку для того, щоби висвітлити мій погляд на "ради" і на "наради". Повинен тут сказати, що оскільки я являвся прихильником нарад, особливо при співпраці з командним складом, різноманітним по своїй фаховій освіті, остільки ж я був, особливо в тодішніх умовах, ворогом "рад" у воєнному ділі.
У маршала Фоша можна знайти: "Мало наказувати; треба знати ще, з ким маєш до діла; в багатьох обставинах я волів переконати своїх підлеглих правдивістю й життєвістю моїх плянів". Додамо від себе ще й те, що в критичні моменти, коли думки підлеглих починають особливо розкидатися та розбігатися з метою винайдення виходу з тяжкої ситуації, саме першу перемогу начальник одержить на нараді (ясно, коли на це дозволить час).
Воєнна історія знає багато прикладів, коли й на самій нараді повставав новий проєкт, з першого погляду повний авантюризму й недоцільности, але після коректи старшого начальника, проєкт цей приймав форми життєві й корисні для справи.
Начальники, прихильні до "теорії неможливого", знаходили підтримку до своїх плянів найчастіше не в співробітництві зі штабовцями-спецами, а саме в командантів бойових одиниць.
На нараді під Арколе (Італійський похід Наполеона) Наполеон відмовляється від свого первісного проєкту, що його творцем був маршал Бертьє, а приймає проєкта Ожеро, командира авантюристичної вдачі; з властивою йому геніяльністю Наполеон блискавично проєкта того скориґовує, удосконалює й обдаровує воєнну історію ще одним новим блискучим прикладом воєнної штуки.
Як більша політична фігура не боїться тримати навколо себе людей сильної вдачі, зручних політиків, так і вождь вольовий ніколи не відштовхує від себе командирів, що можуть бути йому корисні чи в технічній, чи навіть у тактичній творчій праці.
Проте всюди є своє "але". І в даному разі зловживання або незручне технічне обставлення наради може привести до відємних наслідків.
Піднесене питання не є ординарним; його дебатується і в європейській пресі, а один із командантів французької армії присвятив цьому питанню цілий трактат.
Молоду справу треба берегти — це правило має особливу важливість у нашому військовому ділі, бо війська треба привчити до побіди; досвідчений начальник на початках кампанії навмисне витворює таку обстанову, щоби подарувати військові легкі перемоги — на ворожий полк він кидає дивізію, бо з часом це винагородиться; військові частини, що їм прищеплено почуття жаги до перемоги, самі
