Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко
Була 16-та година, коли надійшли відомості, що майже з усіх сторін оточив нас ворог, — бо попали ми якраз у прифронтову смугу московсько-польського фронту, в головний центр московського розположення.
Ми находилися в досить тісному колі, із нього вихід був один: вперед! Взяти Вапнярку, повороту нема…
Це розумів кожний, як старшина, так і козак. О годині 17-й рушили курені дивізії спільно в наступ. Перед нами ст. Вапнярка, обсаджена ворожими бронепотягами та густими розстрільними, розсипаними вздовж залізниці та цілому фронті нашого наступу.
Пекельним вогнем зустріли москалі нашу розстрільну, що, порівнюючи з чисельним ворогом, була лише жменькою люда.
Неможливо далі було посуватися… Залягли… Але що з того — чисте поле, ані горбка, ані долини… відступати нема як та й нема куди…
"Вперед!", "Бігом!"… Все невтримніший стає гарматний вогонь противників, бо трохи завчасно сунулися ми наперед, — але кілька наших кулеметників — з-поміж них варт ізгадати Качана — кидаються зі своїми кулеметними тачанками вперед майже в самі ворогові ряди й влучним вогнем примушують передні ворожі розстрільні відступити аж до залізничного насипу.
Стало вечоріти… до стації ще далеченько, а москалі й не думають залишати стації, а навпаки, все більше й більше зміцнюють вогонь…
Все більше й більше рідшають наші й так ріденькі ряди, все більшає лінія фронту, на який ми наступаємо, все більше й більше відчуваємо втому… але не зупиняємось — все вперед і вперед, і то бігом із невгаваючим криком "Слава!".
Ось уже недалеко й стація. Тричі кидаюсь я зі своїм куренем атакувати стацію; я на коні, а козаки від мене не відстаючи. Але, як тільки добігав уже я до стації, — залишалася тільки горстка люду.
Передано було мені, що справа, з-за лісу, має надійти кінний полк Галицької бригади Шепаровича й мене підтримав, а до того часу я маю триматися.
Завдання я мав — оминувши стацію, зайняти село за залізицею, перейшовши колію недалеко від стації, на першому переїзді.
Вже стемніло… місяць став сходити…
"Кінний полк за хвилю тут буде", доповідає мені ординарець.
Розстрільною надбігає кіннота… "Вперед! В атаку! За мною!!" подаю я команду, кидаючись уперед… Кидається за мною кінний полк, але тут на бігу чую разом із криком "Слава!" — крики "Гура!" й гасло трубача до атаки.
На добрих конях, із шаблями наголо, скачуть уже поруч зі мною кіннотчики-Галичани з бриґади Шепаровича, що в той момент якраз наспівали.
Не витримали москалі — втекли, давши можливість моєму куреневі та кінноті перейти на другий бік залізниці.
Але, тількищо перейшли ми на другий бік залізниці, справа від Вапнярки, як на стацію наскочив ще один броневик, якого прислали москалі на підмогу з сусідньої стації Журавлівки.
Від решти частин дивізії ми відірвалися цілком і в цей момент були фактично відтяті від них — бо вони залишилися по тому боці залізниці.
Зібрав я нараду командантів обох кінних полків і сотень і на ній висловив своє рішення напасти на бронепотяг по цей бік станції. Але за кілька хвилин цього вже не потрібно було — наша артилерія, що підїхала близько до стації, влучним вогнем примусила ворожога бронепотяга покинути стацію, і її зараз же обсадила решта частин дивізії, що була по другому боці залізниці, а слідом за бронепотягом було пущено під повною парою порожнього паротяга. Він недалеко від стації наздогнав ворожого бронепотяга й розбив його на друзки. Це забезпечило перехід наших частин та обозу дивізії на другий бік залізниці, а, крім того, допомогло здобути багато муніції, ріжного майна, коней, зброї — так, що всього не можна було навіть забрати.
На стації залишилося багато Галичан, що не схотіли втікати разом із москалями та що радо прилучилися до нас, тим поповнивши наші ряди.
Відступили тоді москалі, але не далеко, до сусідніх лісів, розраховуючи, як можна було здогадуватися, на те, що нападуть на нас, коли ми затримаємося на стації.
Їхній плян був би їм удався, але, на щастя, напали вони на нас аж під ранок, коли ми вже вирушили далі, прийнявши тільки арєрґардний бій, що кінчився досить щасливо для дивізії. Головні втрати були — тяжке поранення командира гарматного полку сотника Вітка та залишення невеликої частини обозу.
А положення було дуже серйозне, бо дивізія знову опинилася була у тісному колі, за винятком вузенького шляху. З огляду на те, що я одержав запізно повідомлення про відхід, довелося з куренем пробиватися вже через фронт ворога, що насідав на арєргард нашої дивізії. Вибратися повелося без втрат.
Зайнявши позіції на висотах у 5 верствах на північний схід від Вапнярки, ми залишалися на них до ночі спокійно. Набралися трохи сил на день 3-го травня, якого дня всі три дивізії— Київська, Запорозька й Волинська прорвалися з великими боями через передову лінію московського фронту.
Бої ці відбулися, головно, під селами Савчиним та Джугастрою й зостануться на завжди в памяті кожного учасника їх. Цими боями закінчився для історії українського війська памятний "Зимовий Похід" від 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року, під командою генерала Омельяновича-Павленка".
***Опівдні Запорозька та Волинська дивізія заняли вказані їм в наказі становища[79]. З Київською дивізією звязку на той час ще не було, хоч із допиту полонених і розвідкою по залізниці
