На землі кленового листу - Левко Лук'яненко
Мазанковський пояснив, що Канада діє у згоді з країнами «великої сімки». Країни «великої сімки», розглядаючи геополітичну ситуацію після розвалу СРСР, постановили не допустити збільшення клубу ядерних держав, отже, на місці одного ядерного СРСР не може з’явитися чотири ядерні держави.
Я влучно вплів у розмову зауваження, що, між іншим, у плані історичному український національно-визвольний рух, а не Захід, виявлявся правим. Коли ми сиділи у в’язницях, американці продали брежнєвському КДБ 5000 мікропідслуховувачів і забезпечили МВС величезною партією ручних кайданів. Коли імперія почала тріщати, Захід став на бік Горбачова, а не на бік національно-визвольних сил України, Прибалтики та інших поневолених народів. Проте перемогли ми, а не Горбачов.
Президент США Буш засудив наше прагнення вийти з-під влади Москви, а ми все-таки вийшли.
Маргарет Тетчер принизливо прирівняла Україну до штату США і висміяла наше прагнення до самостійності, але ми все-гаки стали самостійними. Тепер «велика сімка» потурає російським шовіністам, чим фактично діє супроти нових незалежних держав, але переможемо знову ми, колишні російські колонії, а не російські імперські кола. Просто шкода, що така позиція Заходу збільшить і продовжить наші страждання.
— Пане посол, — сказав Мазанковський, — якщо Україна не відмовиться від ядерної зброї, Захід не надаватиме вам жодної економічної допомоги. Ви можете обійтися без неї?
Гаврилишин: — Загалом альтернатива не така, щоб допомагати Росії і роззброювати Україну, а інша: роззброювати і Росію, і Україну. Перший варіант веде до зміцнення Росії і до збільшення загрози західним країнам. Другий варіант розширює у світі сферу демократії і збільшує безпеку Заходу. Навіщо ж діяти за першою схемою, коли вона на шкоду Заходу?
Мазанковський: — Ми ще не знаємо, що таке незалежна Українська держава і наскільки їй можна довіряти. Ваш парламент, ваш уряд — це ж суціль учорашні комуністи. Де Гарантія, що ваша держава не захоче знову поширювати комунізм?
— Повернення до минулого, — сказав, — не може бути.
Мазанковський: — Дайте цьому підтвердження зміною провідних людей.
Я: — Є конституційні норми, які регулюють порядок змін органів влади. Революцій ми більше не хочемо і тому мусимо терпіти поступовість змін.
Гаврилишин: — Важливо, щоб Захід розумів необхідність демонтажу Російської імперії і допомагав зміцнювати незалежні держави, бо їм самим вельми важко.
Час зустрічі швидко сплинув. Пан міністр провів нас, і ми чемно попрощалися. Коли вийшли з парламентського будинку, я звернувся до Гаврилишина:
— Пане Богдане, ви добре знаєте вищих політиків багатьох держав, то скажіть мені, будьте ласкаві: чому на Заході так багато політиків настроєні промосковськи?
— Вони, — відповів пан Гаврилишин, — також потрапили під вплив московського комунізму. Навальна пропаганда комуністів упродовж сімох десятиріч і на Заході багато кому забила мозок. А головний тут аргумент — гігантська військова потуга.
Надходив час зустрічі в «Таск Форс».
«Таск Форс» — це спеціальна група, що була утворена 1991 року в межах міністерства закордонних справ Канади для допомоги посткомуністичним державам. Діяла вона доволі незалежно. Нас зустрів директор Павло Фрейзер та його заступник Кевін О’Ши.
Пан Фрейзер повідомив, що на 1992 рік за програмою «Таск Форс» Україні та Росії виділено по 10 млн. доларів. На всі інші республіки разом — 5 млн. доларів.
Програма спрямована переважно на організацію і фінансування навчання українців у галузі державного управління, керівництва економікою, підготовки фермерів і т.ін. О’Ши повідомив, що тепер проходять навчання на фермах у різних провінціях сорок п’ять українських фермерів.
Фрейзер висловив побажання активніше використовувати призначені фонди. «Якщо Україна використає достроково десять мільйонів доларів, Канада додасть, а якщо не використає до кінця року, тоді фонд для України буде зменшений».
Я подумав, що він каже розумну річ, і попросив примірник програми «Таск Форс» з наміром зацікавити Київ скористатися виділеними коштами для підвищення кваліфікації своїх фахівців.
Канадський українець Гарві Андре
З червня Алекс Кіндій познайомив мене з Гарві Андре із палати громад парламенту. За словами Кіндія, пан Андре дуже впливовий політик. Українець. Чорнявий, трохи вище середнього зросту кремезний чоловік справляв враження енергійної і розумної людини. Спочатку він вибачився, що майже забув українську мову. Я відповів, що це не дивно для постійного життя в англомовному середовищі. Додав, що в Україні багато українців забули українську мову. Тепер з відродженням Української держави, власне, з’явився стимул повернутися до української мови. Пан Андре сприйняв натяк весело, заявивши, що справді було б непогано. Я коротенько розповів про становище в Україні і почав питати про настрої в канадському парламенті, про співвідношення внутрішніх і зовнішніх проблем та погляди парламентарів на європейські справи. Пан Андре відповідав більше в загальних рисах. З неокреслено широкої палітри питань, що ними цікавиться і він, і я, ми шукали теми, які можна було б виділити для поглибленого обговорення.
Вже в готелі Кіндій поцікавився, яке враження справив на мене Гарві Андре.
— Він цікавий чоловік, — сказав я, — але, мені здається, дуже далекий від української тематики.
— Українська тематика була дуже абстрактною для всіх канадо-українських політиків, доки Україна була частиною Союзу. Ми займалися проблемами Канади, В’єтнаму, Ефіопії і не знали до пуття, що можна зробити для України, окрім підписання час від часу різних петицій і протестів. З проголошенням України самостійною державою становище міняється, і ми, українські політики, як і всі українці, мусимо переглянути своє ставлення до України і до Канади. Потрібно визначитися, що далі робити: переїжджати до України, допомагати Україні чи замкнутися в собі і перестати говорити про Україну, сказавши, що справа зроблена і мій синівський обов’язок щодо своєї батьківщини закінчився? Що дорожче: Україна чи Канада? Адже досі впродовж десятиріч вельми багато наших провідників і активістів кричали: «Ми живемо для України!» Тепер настав час на ділі показати, що для людини дорожче. Важко переосмислити своє справжнє ставлення до України і виробити нову лінію поведінки. Гарві Андре один з тих, хто серйозно думає про майбутнє. Проте рішення — я маю на увазі не Андре, а абсолютної більшості українців — залежить також від того, що діється в Україні. Небагато таких, які сприймають її просто як свою матір і готові йти до неї, якою б вона не була: хворою, немічною, бідною. Абсолютна більшість хотіла б і щось добре для України зробити, і не завдати собі прикрощів, цебто вони не переїдуть до України, доки в ній зберігаються старі економічні порядки, немає свободи підприємницької діяльності, не розвинута система обслуговування і соціальних
