На землі кленового листу - Левко Лук'яненко

З російського посольства на квартиру Родіонова перевезли архів, і Родіонов перейшов працювати до кімнати нашого консульського відділу. З’явилося робоче місце для двох дипломатів. Тут легше було налагодити нормальний робочий ритм і підтримувати дисципліну праці.

КУКівські меморандуми

Тривала підготовка до вручення вірчої грамоти генерал-губернаторові Канади та до офіційного дипломатичного прийому з цієї нагоди. Перший захід був запланований на 16, а другий на 17 червня.

Мені необхідно було написати промову для виголошення на прийомі, а на 17 червня 1992 р. підготуватися до прес-конференції (прес-реліз та матеріали про Україну для журналістів) та підібрати формальний костюм (туксидо) з лаковими черевиками.

Підготовку дипломатичного прийому я доручив Родіонову. Юлія Войчишина організувала групу жінок, що мали взяти на себе всю куховарську сторону справи. Я виписав Родіонову чек на 1000 доларів для купівлі вина та всього необхідного. Я ще не зовсім адаптувався до канадських цін, і ця сума здалася мені фантастичною, але Родіонов переконав мене, що вона зовсім невелика для такої справи, як дипломатичний прийом близько трьохсот осіб з політичного й підприємницького світу Канади. Зрештою, середній заробіток по Канаді становив близько 3000 доларів на місяць.

Чутки про підготовку до прийому дійшли до штаб-квартири КУКу у Вінніпезі, причому, як завжди в таких випадках, у спотвореному вигляді: немовби цей захід коштуватиме кільканадцять тисяч доларів. І тоді виконавчий директор КУКу Василь Вербенюк 10 червня надіслав А. Глуховецькому меморандум, у якому вимагав термінового і докладного звіту про витрати на посольство.

Глуховецький підготував докладний звіт, направив його Вербенюку і передав мені копії меморандуму та звіту. Меморандум забороняв Глуховецькому робити будь-які витрати на посольство без попереднього схвалення керівництвом КУКу. Оскільки меморандум вимагав висвітлення бюджету посольства, то Глуховецький написав не тільки про вартість готелів, телефонних розмов та інші витрати, але й, наприклад, таке: «Посольство України очікує 40 000 американських доларів від Міністерства закордонних справ, які будуть внесені на його рахунок у Канадському імперському комерційному банку».

Я зовсім не збирався виставляти напоказ внутрішні взаємини в посольстві та між посольством і Києвом, тому інформація Глуховецького мене обурила.

Наступного дня, 11 червня, навздогін до меморандуму Вербенюка президент КУКу пан Ципівник надіслав свій (ясна річ, написаний тим же Вербенюком) меморандум такого змісту:

«Мені стало відомо, що доктор Юлія Войчишина без попередніх консультацій чи схвалення керівництвом Конгресу українців Канади організувала дипломатичний прийом з вином, який буде проведений 17 червня, і запросила на нього понад двісті учасників. КУК погодився збирати фонди для того, щоб утримувати українське посольство в Оттаві впродовж одного року. Бюро КУКу не ухвалювало дипломатичного прийому з вином, отже, організатори цього заходу нестимуть повну фінансову відповідальність за всі витрати, включаючи відшкодування витрат Інформаційного бюро КУКу, пов’язаних з цією подією. Будь-які витрати на оплату дипломатичного прийому не матимуть жодного зв’язку з бюро КУКу чи його філіями, І ВОНИ не будуть організаторами чи спонсорами згаданого заходу. Як службовцям Конгресу українців Канади вам належить доповідати виконавчому директорові КУКу пану Василеві Вербенюку про будь-яку діяльність, що стосується українського посольства, для схвалення бюро КУКу. У п’ятницю 12 червня бюро КУКу проведе телеконференцію, до участі в якій вас запрошуємо. Будь ласка, повідомте ваш номер телефону, через який можна буде з вами зв’язатися в цей час. Просив би вас переслати копію цього меморандуму доктору Юлії Войчишиній для інформації».

І меморандум Вербенюка, і меморандум Ципівника означали одне й те ж: спробу підпорядкувати собі посла. Наприклад, факсолист КУКу від 21.09.1992 р. про гроші мав назву: «Українське посольство в Канаді під адміністративним управлінням Конгресу українців Канади».

12 червня відбулася телефонна розмова з Вербенюком. Почав він розмову зі слів «ваша екселенціє», але далі наполягав на тому, щоб я подав бюджет посольства на затвердження і розписав кожну окрему суму, яку маю намір використати.

Я не міг піти на таке приниження. Я загалом не припускав, щоб бюджет посольства знала якась канадська організація, тому поспитав Вербенюка, чиї гроші на рахунку Фонду посольства України: Вербенюка, бюро КУКу чи людей, котрі внесли свої кошти? Якщо це гроші людей, зібрані для посольства, то чому Вербенюк думає, що він має більше право розпоряджатися ними, ніж посол?

Вербенюк був розлючений моїм замахом на гроші Фонду, але закінчили розмову ми доволі чемними словами. Напевне, він подумав сам собі: «Нічого, нічого, ти, посоле, грошей не маєш, і ми тебе зламаємо!».

А я подумав: «Пане Вербенюк! Ви можете хоч луснути, але я робитиму те, що хочу, а не ге, що ви б хотіли. І гроші це не ваші. І дякувати вам я не буду. Мене знають люди, і я можу спертися на них».

* * *

Наступні кілька днів були заповнені зустрічами з Романом Ващуком з МЗС Канади, Миколою Свитухою, який пропрацював два десятки років в МЗС, знав добре економіку і був одним з кращих українських публіцистів.

Відвідав професора Оттавського університету Богдана Боцюрківа, одного з найдосвідченіших політологів. Познайомився з Ігорем Бардиним, директором юридичної фірми в Торонто, головою організаційного комітету скликання Світового конгресу українських правників у Києві в жовтні 1992 року. Провів зустріч з дирекцією Феодосійського суднобудівного заводу. Знову зустрівся з Оксаною Башук-Гепборн. Ця щира українка мала найширші знайомства в оттавських урядових колах і готова була вводити мене і моїх дипломатів у ці кола.

Якраз очікувався приїзд Президента Росії Б. Єльцина до Канади, і я надіслав ноту російському послові Бєлоногову з проханням посприяти мені зустрітися з Єльциним. Єльцин, одначе, мене не прийняв, пославшись на перевантаженість графіка зустрічей.

Монреальські ювілеї

На 15 червня було заплановане святкування 100-річчя поселення українців у Канаді та 400-річчя міста Монреаля. Я отримав запрошення від генерал-губернатора взяти участь у святкуванні. Українська громада Монреаля поселила нас у люксовому готелі, підкреслюючи важливість персони українського посла. Святкування відбулося у величезній круглій залі. За командою церемоніймейстера прозвучали гімни України й Канади, наповнивши урочистими звуками височенне склепіння зали. Генерал-губернатор Р. Гнатишин і я посадили чотири символічних дерева і виступили з урочистими промовами.

Після обіду відбувся великий концерт, і я виступив з промовою. У промові наголосив, що процес розбудови держави ще далеко не завершився, бо Україна не створила свого економічного простору, не організувала своїх кордонів і не захищає свій інформаційний простір, через що наражається на активну підривну діяльність російських проімперських сил. Ці сили не відмовилися від реваншу, від надії реставрувати Російську імперію. Тому