На землі кленового листу - Левко Лук'яненко
Господар зустрів нас привітно і запропонував оглянути обійстя.
Я нагадав панові Володимиру про обіцянку передати ферму Україні за трьох умов: Україна проголосить самостійність і обере свого президента, узаконить національну символіку і в Канаді з’явиться український посол. Усі три умови виконано. То чому ж пан Ониськів не дотримується свого слова?
Зі слів Ониськіва стало видно, що він не збирається розлучатися з фермою.
Незважаючи на те, що ми досить сухо розпрощалися, я все ж попросив адвоката з Торонто Ігоря Бардина продовжити справу передачі ферми у власність України.
Де і як відзначати річницю незалежності?
У процесі консультацій з Олександром Бутом, генеральним агентом Укрморфлоту в Нью-Йорку, виникла ідея святкувати першу річницю незалежності України на українському пасажирському теплоході «Грузія».
Відповідальність за підготовку до святкування я поклав на радника-посланника Родіонова. Проте була одна важлива справа, що особливо спонукала мене до святкування саме на кораблі — виникало питання про державну символіку, і я хотів скористатися святом для прискорення міжнародної реєстрації української символіки на наших цивільних суднах і реєстрації наших суден під новою символікою. В цьому були зацікавлені і капітан «Грузії», і Бут, оскільки це було б непоганою рекламою і привабило пасажирів. Користуючись статусом найвищого представника Української держави в Канаді, я наказав змінити більшовицьку символіку на нашу. Капітан погодився це зробити, але тільки з дозволу начальника Чорноморського пароплавства. Попросивши Тараса Гукала організувати виготовлення в Монреалі тризуба і пошити великий блакитно-жовтий прапор, написав листа до МЗС України з вимогою до начальника Чорноморського пароплавства Пилипенка про необхідність терміново звернутися до Всесвітньої організації цивільного мореплавства про міжнародну реєстрацію української символіки для українських цивільних суден. МЗС підтримало мій лист, і заявку до міжнародної організації цивільного мореплавства направили. Я не сподівався здійснити міжнародну реєстрацію до 24 серпня 1992 року, але вже знав, що святкуватимемо під нашою, а не під чужинською символікою.
Паралельно з підготовкою до святкування першої річниці самостійності України з ініціативи і з допомогою Тараса Гукала почали готувати проведення телевізійного мосту Київ — Монреаль, вели переговори про відкриття тридцятьох додаткових телефонних ліній з Канади до Києва.
Генерал Пергат та інші
7 червня генерал Скалько, заступник командувача українських повітряних сил, повідомив про переліт із США до Канади українських літаків-винищувачів для участі в авіаційному святі. Група під командуванням полковника Коваля складалася з 15 пілотів і трьох літаків. Генерал Скалько просив посольство сприяти українським пілотам і запрошував відвідати авіаційне свято, що мало відбутися в Трентоні 27 і 28 червня.
До Трентона від Оттави десь кілометрів з триста двадцять. У неділю раненько ми виїхали і на десяту ранку були на летовищі.
Там мене зустрів начальник летовища, провів до величезного штабного шатра і представив високих командирів, у тому числі й генерала Пергата, командувача північного військового округу Канади, що охоплює кілька мільйонів квадратних кілометрів канадської території. Пергат гарною українською мовою розповів, що він — українець кубанського походження, що у штабі є чимало українців і вони страшенно раді незалежності України. Підійшли полковник Тарас Попович, майор Микола Татарин. Вони представили мені полковника Коваля, командира авіа-групи з, так би мовити, материкової України.
Мені запропонували оглянути українську авіатехніку.
Вже здалеку було видно кілька гостродзьобих винищувачів, їх фюзеляжі, пофарбовані блакитною і жовтою фарбою, зразу впадали в очі.
Далі стояли канадські військові й спортивні літаки, американські винищувачі. Початок дня був сонячний, яскравий, без жодної хмаринки. Усі пілоти поглядали на небо з веселими усмішками і бажанням порадувати своїх командирів і високих гостей віртуозною майстерністю.
Повернулися до шатра, де нас запросили до столу. Мене посадили поруч з генералом Пергатом. Я звернувся до нього:
— Чи розповідав вам пан Попович про початок регулярних консультацій групи військових українців Канади зі мною про військове співробітництво Канади й України?
— Так. Скоро закінчується моя служба на Півночі, і мене переводять до міністерства оборони в Оттаві. Тоді я зможу активніше підключитися до цієї справи.
Попович: — Нас заздрість бере, що з росіянами співпраця вже починається, а з українцями ще ні. Ми, українці, в канадській армії становимо доволі сильну групу, росіян в армії немає, і Канада з Росією співпрацює, а з Україною — ні! Це ж нікуди не годиться!
Пергат: — 3 міністром оборони і його заступниками у нас добрі стосунки. Думаю, вони ні в якому разі не гальмуватимуть розвиток співпраці між нашим і українським військовими міністерствами. У чому ж тоді справа?
Майор Коропецький: — Ніхто не гальмує, проте ніхто ще й не вносив конкретних пропозицій.
Я: — Міністр оборони України з розумінням поставиться до моїх пропозицій. Наступної зустрічі група принесе письмові пропозиції (які напише генерал Ізидор Попович), і я зі своїм листом надішлю їх генералу Морозову. Що ж до росіян, то їх потрібно наздоганяти і випереджати, але прошу, панове, взяти до уваги, що російська армія і російське міністерство оборони давно сформовані, а українська армія щойно тепер починає створюватися.
Видовище на летовищі
Ми не звертали уваги на якісь пояснення та оголошення через гучномовці. Та ось зарокотали потужні авіадвигуни, і ми припинили розмови.
У цей час перед нашими очима вздовж просторого рівного поля над ним розгорталося цікаве видовище — змагання найновішої авіаційної техніки і майстерності вищого пілотажу.
Чудовим був політ подружжя, яке піднялося в небо на двох одномоторних спортивних літаках. Вони йшли дуже близько один від одного, стрімко розвертаючись. Красиво літала група з двадцяти канадських пілотів, які випускали кольорові смуги за літаками.
Та ось диспетчер оголосив політ українських авіаторів. Блакитно-жовті стріли, мов наконечники списів, вп’ялися жалом своїх дзьобів у прозоре небо. Звуку нема. Летять лиш блискавки сталеві. Пішли все вище й вище і, нарешті, зупинились вертикально. Всім з жаху перейняло подих — впадуть! Згорять! Вони тим часом плавно повернули і з надземної високості понеслися вниз. Глядачі вибухнули вигуками, привітальними оплесками. Депутат Верховної Ради Ярослав Кендзьор, який був тоді присутній на цьому видовищі, знімав усе відеокамерою. Ми привітали один одного з тріумфальним виходом, чи, точніше, вильотом військової авіації молодої Української держави на висоти світового військового пілотажу.
Від імені Президента України я особисто подякував групі та її командирові Миколі Ковалю за чудовий
