Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Той посвист вуйкового батога на зарінку… О, він ще не раз – від своїх – свисне наді мною, і шмагоне, і вирве з душі кривавий м’якуш, і я закушуватиму зуби, щоб не заплакати від нестерпного, кривдного болю!

Я зняв із себе одежину, викрутив, одягнувся у вогке й пішов стежками, полишаючи збоку битий тракт, по якому могло пересуватися військо, перебіг однією, другою й третьою балкою, обійшов краєм пилипівську гору Погорілець, зайшов у Лази – і над потічком під горою, за якою вже розпочинався Трач, потрапив у пастку.

У видолині, якою струменів потік, метушилися із саперними лопатами військові – окопувались; поруч стояла невелика гармата, яка раз по раз глухо дзявкала, посилаючи на коломийський зарінок снаряди; я пригнувся за кущами, намагаючись прослизнути непоміченим на другий берег потічка, й наткнувся лицем до лиця на мадярського офіцера, що сидів на пеньку й палив цигарку.

Він схопив мене за оборки й зарепетував: «Партізан, партізан!»; з окопу підвелися жовніри й приглядалися до мене, посміхаючись, мабуть, з того, що «партізан» був дуже малий на зріст; ті посмішки мене не заспокоїли – нагадували вони вовчий оскал, і я нічого доброго від мадярів не чекав, проте й думки не припускав, що уб’ють, бо за що?.. Та враз згадав – за що: офіцер зняв з моєї спини рюкзак і засунув руку досередини.

Тоді я вмер. Тоді я пізнав ні з чим не зрівняне моторошне передчуття насильницької смерті: це здерев’янілість, і ніщо в тобі вже не живе, крім заповненого страхом, немов раковою пухлиною, мозку.

Офіцер нервово викидав книжки на землю і врешті витягнув важкий, у брудній шматині згорток. Він переможно потряс ним у руці й, процідивши крізь зуби «партізан», розгорнув…

І я побачив і обм’як: австрійський наган враз перемінився – бо пожалів мене Господь – у зв’язку кінських підків. Я й не знаю, куди подівся тоді мій переляк; на його місце влилася незмірна втіха: це ж підкови для Росінанти, сповнилась моя мрія! t я, геть забувши про смерть, яка секунду тому була такою очевидною, прокричав офіцерові до очей: «Das ist fur Pferd, fur mein Pferd»[7] – й суворий вояк голосно зареготав.

А тоді на горбі, за яким розпочинався Трач, з’явився сам Бог: він був сивоголовий, з маленькими вусиками і мав обличчя мого батька.

Батько статечно зійшов униз і пояснив офіцерові по-німецьки, що я його син і вертаюся з Коломиї, бо навчання в гімназії, звісно, припинилося. Мадяри нас відпустили. По дорозі батько попередив, що будемо нині спати в стодолі на сіні: хата зайнята під військовий штаб. І ще: Євгена забрали у форшпани[8] разом з возом і Росінантою для перевезення снарядів до Микитинців; сам начальник штабу обіцяв, що завтра син повернеться. Батько був людиною мужньою й говорив це спокійно, та з виразу його обличчя я зрозумів, що він не має ніякої надії на Нуськове повернення, й рівноваги додавала йому втіха, що хоч молодший син знайшовся.

Я загорнувся в суху верету й заснув у сіні, навіть не пчихнувши. А на другий день, коли мадяри вийшли з села, вернувся Нусько – сам, без коня і без воза: утік посеред ночі з мадярського обозу, який прямував до кордону й не мав жодного наміру зупинятися в Микитинцях.

Я кинувся йому на шию, вперше відчувши кровний зв’язок між нами обома. Він похвалив мене за те, що я зорієнтувався в ситуації й не повертав до Воскресінців, – свою пригоду я залишив у таємниці; Євген побачив сльози на моїх очах і зрозумів причину:

«Не плач, Росінанта повернеться сама, кінь знає дорогу додому».

«Таж вона мадярська, – схлипнув я – І що вже мені з тих підків?»

Так Євген пішов в УПА без австрійського нагана, а мої підкови повисли у стайні на цвяшку, й деколи, дивлячись на них, я притулявся чолом до жолоба, за яким колись стояла Росінанта, й тихо плакав…

Можливо, цей епізод не вартий пера й цікавий є тільки для мене. Не заперечую того, що в своїх спогадах я надто самозосереджуюся, – але ж це мої особисті згадки, а не історія епохи. І даремно дехто з моїх критиків, які оцінювали книжку «Благослови, душе моя, Господа!», дорікали мені в егоцентризмі. Мій егоцентризм в цьому випадку позитивний – оскільки самоспостереження є головним джерелом пізнання загального…

Мадярський фронт, про який мовилось, забрав багато людських життів. То лише мені пощастило… А мого вуйка Василя Маланюка – першого пилипівського красеня, який взяв за жінку найкращу дівчину з Тростянки – Софію, застрелили мадяри на його ж подвір’ї; Софія ж до року померла з туги – й зупинився завчасу їх життєвий рух. Ця трагедія послужила матеріалом для моєї новели «Зелений гомін».

І знову, немов шило з мішка, вилазить мій егоцентризм – так, шановні панове? А що вдієш, коли своє болить найдужче? Все починається із власного нерва, немає ж вселюдської нервової системи. І тільки та людина, яка здатна глибоко відчувати родинний біль, може піднятися до розуміння болю верстви, нації, людства. У цьому сенс моєї філософії, набутої з власного досвіду в життєвому русі.