Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Байкал!
Сповільнивши хід, поїзд далі йде тихо, милуючись дивовижею озера, що впоперек легко проглядається до протилежного берега, звідки вирушав на омулевій бочці втеклий каторжанин, і вузьким здається Байкал – рукою подати: то скорочується простір над водною гладінню, а вздовж не видно краю тій голубизні; дві години йде поїзд краєм Байкалу й зупиняється нарешті у Слюдянці.
Я вискакую з вагона, роззуваюся, заходжу по коліна в озеро, прозора, аж незрима, вода ломить гомілки, дно вкрите білою рінню, біля ніг шугають табунці рибок – чи то омулі?; виходити з води ніяк не хочеться, та кличе пасажирів паровозний свисток; я з тугою ловлю крізь вікно синю пляму озера, яке знову зливається з небом, немов у первісному хаосі до створення світу; поїзд круто повертає вбік, а Байкал зникає з моїх очей назавше…
Благослови, душе моя, Господа за те, що дозволив мені побачити найчарівніший у житті сон!
Хай цей ліричний пасаж хоч трошки втишить у мені гіркоту, бо всюди на неосяжних сибірських просторах водно пекла мене тяжка пам’ять нашої історії. Й, милуючись Байкалом, я ні на мить не мав сили забути, що в іркутській тюрмі довгі роки мучився Павло Грабовський, а в Тобольську закінчив своє страдницьке життя; що в нерчинських рудниках, живцем замуровані, волочили кайдани декабристи, а в Якутську дичавів український лицар-мазепинець, високоосвічений муж і улюбленець європейських аристократичних салонів Андрій Войнаровський; що в уссурійському краю забули про свою батьківщину добровільні переселенці з України; що Читинську область заселили після війни західноукраїнські ізгої, плач яких вчувається мені й досі, – і знову, як колись за Вологдою, здалося мені, що всі ці простори призначені виключно для тюрем, каторг і заслань. Але ж не на те вони були створені Богом: жили тут колись вільно численні народи – нині змалілі або й зовсім зниклі, – поки їх не «визволили» від свободи озброєні й цивільні загарбники типу Єрмака й Хабарова і, як не прикро говорити, вчені колонізатори: Пржевальський, Арсеньєв і багато їм подібних…
У Владивостоці мені випала нагода переглянути кінофільм «Дерсу Узала», й подумав я тоді: російське месіянство морально виродило людей до такого рівня, що навіть видатний учений В. Арсеньєв вважав, що він мас право відбирати в удегейця впійманого соболя – конфіскувати власність у господаря краю. І принижується той господар перед зайдою, запобігливо посміхається, на очах рабом стаючи, й знаменитий учений приймає це знівечення людської гідності за досягнення принесеної ним «цивілізації».
У такий спосіб було вбито свободу Сибіру. Заарканено не тільки підкорений люд, а й душі завойовників. Невільникові легше: він мусить носити кайдани, та ніхто не може накласти їх на вільний дух, а тюремщика зневолює служба до недремного нагляду за рабами, до утримання каторжанських структур – у процесі цієї діяльності в ньому вкорінюється психологія рабовласника; невольнича темрява, немов алкогольна отрута, передається в спадок нащадкам, які не мають сили очуняти від неї хоча б до того стану, аби втямити, що чужі народи й чужі землі, обтяжуючи сюзерена фізично й морально, щастя, спокою й достатку принести йому неспроможні.
Не виношу присуду російському народові за те, що став він імперським знаряддям: у такому статусі перебували у свій час турки, австрійці, англійці, іспанці – не винен у цьому жоден окремий громадянин. Бо тільки в демократичному суспільстві ніхто ніяким знаряддям стати не може, і якби таке суспільство було створене в Росії, то про її «особливе призначення» ніхто ніколи й не почув би. А це призначення перетворило її в ординську державу, яка не тільки в підлеглих народів, а й у панівної нації відбирає волю, ініціативу й здатність самостійно мислити. Звичайно, не винен російський народ, так склалася його навіжена історія, але чи ж можу я любити орду? Не можу хоча б через те, що й до нинішнього дня не народилася в російському суспільстві елементарна протиімперська опозиція; чи хоч раз вийшли на кремлівську площу тисячі осиротілих матерів, сини яких загинули в Чеченії, чи склали хоча б єдиний письмовий протест російські вчені та письменники проти нечуваного в світі геноциду, коли вбивають, вирізують, випалюють цілий народ на його власній території? Мені тяжко повірити в гуманність росіянина: я бачив, і серце моє стискалося з жалю, як полонений чеченцями солдатик розмазував по обличчі сльози, бо він ще сосунець, а перед очима постала смерть; але й бачив такого ж підсвинка, вже сп’янілого від крові: він сидів, розвалившись на лафеті, й горланив: «Вот покончим с чеченцами и за хохлов возьмемся!» Звідки ця ненависть до народів, які жадають того, що належиться кожному, – свободи? Й коли проти більшовизму ще існувала в Росії незначна опозиція, то проти нинішнього імперського шовінізму її нечутно. То як може такий народ – не в окремих людях, а в іпостасі азіатської орди