Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

нахил, звивається змією попід скелями, з люті сичить гарячою парою і врешті, звідчаєний своїм безсиллям, вгризається в гору, пробиваючи в ній тунель; пітьма смолою прилипає до очей, та за мить у вікнах вагона знову зблискує сліпучо-зелене світло; смерекова тайга заслоняє з одного боку небо, а з другого наповнює глибочезні ізвори кипучим шумовинням; поїзд стає схожий на відчайдушного еквілібриста, що біжить по двох канатах рейок між прямовисними скелями й проваллями без дна; радість, змішана із страхом, захоплює дух – ой, щоб швидше заховатися в наступний тунель, який он зяє попереду чорною аркодужною проймою; і вже хижа паща почала всмоктувати в себе, немов сосиску, раптом стонклий состав, що витягнувся між двома горлами тунелів; і знову зелене сяйво сліпить очі, і знову охолоджує їх вогка темрява; я нараховую понад сорок тунелів, – та ось, повернувши у протилежний бік, поїзд вихоплюється на волю: душу огортає полегша, ніби під час пробудження із неспокійного сну; паровоз утомлено зітхає, втішно посвистує, стрімко злітаючи вниз, й мене охоплює незмірний подив від того, що небесна голубизна опинилася раптом долі; тайга водоспадом рине у бездонну глибінь перекинутого неба, і треба себе примусити повірити, що внизу не синява повітря, а безмір холодної і тихої води, яка вщерть заповнила очницю землі.

Байкал!

Сповільнивши хід, поїзд далі йде тихо, милуючись дивовижею озера, що впоперек легко проглядається до протилежного берега, звідки вирушав на омулевій бочці втеклий каторжанин, і вузьким здається Байкал – рукою подати: то скорочується простір над водною гладінню, а вздовж не видно краю тій голубизні; дві години йде поїзд краєм Байкалу й зупиняється нарешті у Слюдянці.

Я вискакую з вагона, роззуваюся, заходжу по коліна в озеро, прозора, аж незрима, вода ломить гомілки, дно вкрите білою рінню, біля ніг шугають табунці рибок – чи то омулі?; виходити з води ніяк не хочеться, та кличе пасажирів паровозний свисток; я з тугою ловлю крізь вікно синю пляму озера, яке знову зливається з небом, немов у первісному хаосі до створення світу; поїзд круто повертає вбік, а Байкал зникає з моїх очей назавше…

Благослови, душе моя, Господа за те, що дозволив мені побачити найчарівніший у житті сон!

Хай цей ліричний пасаж хоч трошки втишить у мені гіркоту, бо всюди на неосяжних сибірських просторах водно пекла мене тяжка пам’ять нашої історії. Й, милуючись Байкалом, я ні на мить не мав сили забути, що в іркутській тюрмі довгі роки мучився Павло Грабовський, а в Тобольську закінчив своє страдницьке життя; що в нерчинських рудниках, живцем замуровані, волочили кайдани декабристи, а в Якутську дичавів український лицар-мазепинець, високоосвічений муж і улюбленець європейських аристократичних салонів Андрій Войнаровський; що в уссурійському краю забули про свою батьківщину добровільні переселенці з України; що Читинську область заселили після війни західноукраїнські ізгої, плач яких вчувається мені й досі, – і знову, як колись за Вологдою, здалося мені, що всі ці простори призначені виключно для тюрем, каторг і заслань. Але ж не на те вони були створені Богом: жили тут колись вільно численні народи – нині змалілі або й зовсім зниклі, – поки їх не «визволили» від свободи озброєні й цивільні загарбники типу Єрмака й Хабарова і, як не прикро говорити, вчені колонізатори: Пржевальський, Арсеньєв і багато їм подібних…

У Владивостоці мені випала нагода переглянути кінофільм «Дерсу Узала», й подумав я тоді: російське месіянство морально виродило людей до такого рівня, що навіть видатний учений В. Арсеньєв вважав, що він мас право відбирати в удегейця впійманого соболя – конфіскувати власність у господаря краю. І принижується той господар перед зайдою, запобігливо посміхається, на очах рабом стаючи, й знаменитий учений приймає це знівечення людської гідності за досягнення принесеної ним «цивілізації».

У такий спосіб було вбито свободу Сибіру. Заарканено не тільки підкорений люд, а й душі завойовників. Невільникові легше: він мусить носити кайдани, та ніхто не може накласти їх на вільний дух, а тюремщика зневолює служба до недремного нагляду за рабами, до утримання каторжанських структур – у процесі цієї діяльності в ньому вкорінюється психологія рабовласника; невольнича темрява, немов алкогольна отрута, передається в спадок нащадкам, які не мають сили очуняти від неї хоча б до того стану, аби втямити, що чужі народи й чужі землі, обтяжуючи сюзерена фізично й морально, щастя, спокою й достатку принести йому неспроможні.

Не виношу присуду російському народові за те, що став він імперським знаряддям: у такому статусі перебували у свій час турки, австрійці, англійці, іспанці – не винен у цьому жоден окремий громадянин. Бо тільки в демократичному суспільстві ніхто ніяким знаряддям стати не може, і якби таке суспільство було створене в Росії, то про її «особливе призначення» ніхто ніколи й не почув би. А це призначення перетворило її в ординську державу, яка не тільки в підлеглих народів, а й у панівної нації відбирає волю, ініціативу й здатність самостійно мислити. Звичайно, не винен російський народ, так склалася його навіжена історія, але чи ж можу я любити орду? Не можу хоча б через те, що й до нинішнього дня не народилася в російському суспільстві елементарна протиімперська опозиція; чи хоч раз вийшли на кремлівську площу тисячі осиротілих матерів, сини яких загинули в Чеченії, чи склали хоча б єдиний письмовий протест російські вчені та письменники проти нечуваного в світі геноциду, коли вбивають, вирізують, випалюють цілий народ на його власній території? Мені тяжко повірити в гуманність росіянина: я бачив, і серце моє стискалося з жалю, як полонений чеченцями солдатик розмазував по обличчі сльози, бо він ще сосунець, а перед очима постала смерть; але й бачив такого ж підсвинка, вже сп’янілого від крові: він сидів, розвалившись на лафеті, й горланив: «Вот покончим с чеченцами и за хохлов возьмемся!» Звідки ця ненависть до народів, які жадають того, що належиться кожному, – свободи? Й коли проти більшовизму ще існувала в Росії незначна опозиція, то проти нинішнього імперського шовінізму її нечутно. То як може такий народ – не в окремих людях, а в іпостасі азіатської орди