Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Ще в гімназії, під час вивчення історії Єгипту, я підсвідомо поставив перед собою недосяжну мету – начебто для того, щоб усе, що я досліджу, не вдовольняло мене, не могло вдовольнити тільки тому, що я ще не бачив найзаповітнішого: реального, та недоступного для мене, й це невдоволення мало бути стимулом до безперервного пізнання. Напевне, я не уявляв собі тоді того джерела невгасимого пориву саме так, та знав одне: завжди бажатиму осягнути недосяжне і через те, що недосяжного, а саме єгипетських пірамід, ніколи не побачу, не матиму ніколи й спокою. Та про піраміди пізніше…

Після «визволення» 1939 року мій батько-вчитель повісив у класі на стіну величезну, мов верета, мапу Совєтського Союзу, до котрого ми мали нещастя щойно прилучитися, і коли у підчерев’ї колосального монстра, зображеного червоною плямою, що розлилася по всій мапі, я побачив різнобарвні латки республік, а між ними крихітну зелену оазу України, яка, я знав, крихітною зовсім і не була, – збагнув ураз шаленість простору, безмежного й непотрібного одній державі, але ж він таки у ній вміщувався, – і не ділять його кордони, і не треба жодних документів для того, щоб отак стати й піти з крайньозахідного Трача до крайньосхідної Чукотки, тисячі обріїв переступити й ніколи не досягнути останнього, і все за одним переходом побачити; той простір велетенської північної імперії, яка своєю вагою притиснула весь південний світ, ще до моїх мрій про піраміди, став першим стимулом пізнання недосяжного.

А десь посередині безмежної мапи голубіла вигнута смужка, схожа на розгорнуті крила лелеки, що летить, – а відпущених за вітром ніг і витягнутої шиї не видно, лише голубінь крил, – летить з північного заходу на південний схід, та зупинив кордон лелеку, й він упав, розпластаний, долі, й називається ця синя смужка Байкал – найглибше в світі озеро з найчистішою на землі прісною водою.

Коли я служив у армії, почув дивну пісню, яку співали солдати-сибіряки, – «Славное море, священный Байкал»; урочиста мелодія пісні чимось нагадувала відомі російські пеани завойовникам Сибіру типу Єрмака. Та коли загарбник «Ермак, обьятый думой» викликав у мене ненависть, то втікач-каторжанин із байкальського сюжету зачаровував своїм волелюбством: ось на бочці від омуля, розіп’явши в руках дірявий халат, мчить він під вітром-баргузином по голубій воді до берега, на якому – свобода… Та пісня, немов поклик, весь час звучала в мені: я «захворів» Байкалом.

Далеко пізніше, вже побувавши на його березі, я напишу першу свою новелу з циклу «На перевалі» і назву її «Байкал». То не про озеро твір, а про жадання людини осягнути найзаповітніше; ідея новели закладена в словах героїні Діани, яка з гіркотою говорить коханому, що той по-маніловськи марить таємничним озером: «У кожної людини є свій Байкал. А в тебе вже був, та ти його навіть не помітив…»

Я теж марив Байкалом, та добратися до нього було так само неможливо, як і до пірамід: звідки ж у мене, письменника-початківця, могли знайтися кошти на такую подорож?

Та в кожної людини є своя Доля, яка інколи ласкаво сповнює бажання. Певне, вони закодовуються на магічних хвилях в ефірі – Божій пам’яті – й, коли прагнення надто сильне, пам’ять позитивно відреаговує.

При Спілці письменників працювала військово-шефська комісія, яка займалася зв’язками письменників з воїнами, – її робота зводилася до виступів поетів у частинах. Та хтось на верхах додумався, що для вивчення солдатської героїки замало двогодинних поетичних налетів – хай військовозобов’язаний письменник добровільно запишеться в будь-яку частину на двомісячну службу замість обов’язкової перепідготовки і їде собі за державний кошт хоч і на Камчатку. Мені сказав про те голова комісії поет Григорій Глазов, коли я ще працював у Щирці, – і, ні хвилини не вагаючись, я тицьнув пальцем на карті: «Владивосток, морфлот!»

Повістка з Москви, з головного політуправління армії, прийшла в дуже незручну для мене пору – саме тоді, коли я з сім’єю переїжджав до Львова і на руках у нас була півторарічна донечка Наталя. Та не було ради: заява добровільна, а служба обов’язкова, – за неявку могли б притягти до кримінальної відповідальності як дезертира.

Я поїхав. Спочатку до Москви, а потім поїздом до Владивостока, й тяглася моя поїздка у плацкартному вагоні цілий тиждень. Я побачив такі простори, які для українця видаються фантастичними, а для японця, напевне, абсурдними – через їх невикористаність і марнотратність. Тоді я теж зрозумів, що велетенський совєтський колос уже самою своєю критичною масою засуджений на загибель: з одного центру ним керувати неможливо, хіба що руйнувати – соціально, екологічно, національно.

Вибрався я в дорогу з примірником «Нового мира», в якому була опублікована повість Олександра Солженіцина «Один день Йвана Денисовича», що спричинилася до інакодумства в головах мільйонів мешканців імперії: їхав я тоді з цим твором, немов із самим молодим Солженіциним в одному купе, – і таки був він поруч зі мною, муж, який рятував честь російського народу. Я йому повірив – «кроткому пророкові», ми багато з ним розмовляли, і я втішався його прихильністю до мене – українця.

Тоді я ще не міг знати, що назустріч цією самою залізницею у віддаленій вперед на тридцять років часовій площині їде під прізвищем знаменитого письменника зовсім інша людина – новітній Гришка Распутін, який зганьбить і так уже зганьблену пролитою кров’ю у Тбілісі, Баку й Вільно Росію, – напередодні найтяжчого в світі злочину проти людства – чеченської різні.

Багатий, як Крез, з распутінською бородою лауреат Нобелівської премії повертався з Америки на батьківщину через Сибір, однією думкою стривожений; а як йому облаштувати Росію, зі складу якої Україна так непоштиво вийшла, і що, власне кажучи, повинні він і цар Борис чинити з непокірними хохлами. Відокремилися, щоправда, від Росії й інші республіки, але ж ота крихітна зелена оаза у підчерев’ї монстра – то його фундамент, без