Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Але тоді мені стало затишно, бо я ще вважав Горького добрим більшовиком, і думки про нього втихомирили мій бунт. А ще зі мною був мій сучасник-гуманіст Олександр Солженіцин – росіянин, який пережив пекло в совєтських концтаборах і написав про це. А як він тепло згадував галицьких каторжан: ті бандерівці, писав він, вирізнялися серед інших у таборі тим, що, як сідали до столу, знімали шапки, осіняли себе знаком хреста, а потім ділилися між собою хлібом… Ні, то неправда, буцімто нема таких росіян, які люблять українців: ось Горький, ось Солженіцин, а ще живе у Воркуті колишній в’язень, приятель і табірний однокашник мого брата – історик і літератор Павло Негретов, я про нього колись розповім… А ще: цей самий Солженіцин, який товаришує мені в подорожі, отримає незабаром Нобелівську премію і на весь світ проголосить найгуманнішу декларацію, і зробить це росіянин!
«Останнім часом, – скаже він у своїй Нобелівській промові 1974 року, – стало модно говорити про нівелювання націй, про знищення народів у казані сучасної цивілізації. Я не згоден з тим: зникнення націй збіднило б нас не менше, ніж якщо б усі люди уподібнилися в один характер і в одне обличчя. Нації – це багатство людства: найменша з них несе свої особливі барви, таїть у собі особливу грань Божого замислу».
В Омську потяг стояв дві години, і ми з симпатичним і суворим Олександром Ісайовичем пішли в ресторан пообідати. Я з розчулення просльозився, оскільки він подібно висловився й при мені, й подякував йому від всієї України за прихильність до моєї нації. Потім я довго слюнявив про його «Йвана Денисовича», про «Матренин двор» та про роман «Раковый корпус», який колись прочитав у самвидаві; злегка підхлібив йому стосовно Михайла Шолохова, котрий Солженіцину і в підметки не годиться, бо все життя те й робив, що вислужувався перед владою й багатів, а герої тим часом сиділи по тюрмах, – і то ще не знати, хто написав «Тихий Дон».
Солженіцин на мою мову поблажливо і згідливо покивував головою, а я вряди-годи поглядав у дзеркало, що висіло на протилежній стіні ресторанного залу: був я самовдоволений, чорноволосий, молодий і запальний. Та враз помітив, що в дзеркалі немає відображення Олександра Ісайовича, повернув голову в його бік, та крісло, в якому він сидів, – таки сидів! – було порожнє, а на столі лежав зачитаний примірник «Нового мира». Я схопився, щоб податися на розшуки великого письменника, та враз сталося несподіване і незрозуміле…
Загримотів на пероні зустрічний поїзд Владивосток – Москва, зупинився, різко гальмуючи: в ресторані знявся збуджений гамір, пасажири кинулися до вхідних дверей, вахтери дружно відчинили обидві стулки, і до зали увійшов бородатий вельможа з утомленими очима пророка, він хвилину помовчав і, окинувши поглядом занімілих людей, прорік:
«Росія в небезпеці, господа! Сепаратисти хочуть завалити велику Росію: ця небезпека йде передусім від так званої України, яка відділилася від нас. Усі сили віддаймо для відновлення імперії в дореволюційних кордонах, рятуймо родіну! Той гидкий народець у західній Малороси, який розмовляє штучною польсько-німецько-російською мовою і сплодив бандерівщину, хоче прилучити до Галіції малоросійський Схід і утворити свою імперію. Абсурд! Існує на світі одна-єдина російська імперія, яка ділиться на губернії, і перша з них – Малоросія!»
«Слава російському месії!» – заревіла зала, горнучись до пророка, та біля нього, ніби охороняючи, підскакував, забігаючи то з одного, то з іншого боку, рудий жидок і раз у раз повторював: «Я це перший сказав, ваша достойносте, шанований народами пророче! Ви ще були в Америці, як я вже говорив: губернії і тільки губернії! А уряд нинішньої так званої України хай їде в Житомир, він там колись уже був – у дев’ятнадцятому році!» Я знову глянув у дзеркало і здригнувся від жаху: на мене дивився зовсім сивий, з білою борідкою дідусь, і я зрозумів: минуло вмить тридцять літ, протягом яких мій знаменитий супутник у транссибірській подорожі перемінився з видатного письменника на новітнього Гришку Распутіна…
Але покиньмо умовності… Час моєї мандрівки до Владивостока на початку шістдесятих років був періодом фанатичного захоплення Солженіциним, на якого покладала великі надії світова й особливо українська демократія, і ніхто не міг передбачити солженіцинської метаморфози, юродства і його політичної дегенерації. А треба ж було пам’ятати науку академіка Вернадського, який говорив, що російська демократія закінчується там, де починається українська незалежність. Та нам тоді хотілося вірити у краще…
У роздумах про можливе народження демократичного покоління в Росії, – а воно, здавалося, йде і зрозуміє нарешті імперський гріх своїх батьків, – я вийшов з ресторанного залу, та мусив у дверях зупинитися: коридор швабрувала стара бабуся й на чому світ по-галицьки лаяла пасажирів, які їй заважали в роботі.
«Та вступися набік, москалю, шляк би тя трафив!» – закричала на мене.
Я підійшов до жінки й спитав як тільки міг ласкаво:
«Звідки ви, бабусю?»
«Ге, – видивилася стара. – Та, певне, звідти, звідки й ви!»
