Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Мій потяг на годину зупинився в Біробіджані – столиці міфічної Єврейської автономної республіки, в якій назви вулиць та установ написані по-єврейськи, навіть газета виходить мовою ідіш і де, здається, не живе жоден єврей. Ось зразок тоталітарної сваволі: захочемо – виселимо весь народ з його рідної землі, захочемо – відшабатуємо від тієї чи іншої республіки спорий шмат і прилучимо до іншої або віддамо метрополії… а ще – створимо, де нам забагнеться, єврейську державу. Й створили – на тому місці, куди тицьнув пальцем вождь народів. І ніхто з євреїв навіть не заїкнувся, що більшовицька імперія приготувала для них гетто, – небагато ж, як свідчать документи, бракувало до виселення всіх євреїв Совєтського Союзу на Далекий Схід під час розправ над лікарями в 1953 році.
А тому я хочу звернутися до тих євреїв, які не бажають стати моїми друзями і вперто взивають український народ антисемітським…
Хіба ж то українці на початку нашого століття зорганізували «чорну сотню», яка чинила бузувірські розправи над євреями? А львівський пофом у 1919 році – чия то справа: українців чи, може, таки поляків? А нинішня «Пам’ять» – то хіба український виплід? І не українці, ви це добре знаєте, відбирали вам мову й релігію, й далеко не всі ви вмієте по-своєму молитися. І не в Росії, а в Україні відкриваються нині єврейські школи, театри, синагоги; єврейські товариства діють приблизно у ста містах України, видається понад десять газет, на українському телебаченні є дві єврейські програми… А скажіть, чи багатьох росіян репресували німці за переховування євреїв під час окупації? Не назвете… Тоді запитайте в міжнародного єврейського діяча Якова Сусленського – я з ним зустрічався кілька років тому в Тель-Авіві, – скільки українців визнано в Ізраїлі праведниками світу. Багато! А скільки не визнано: не потрапив ще до того списку й митрополит Андрей Шептицький, який врятував від смерті сотні євреїв, а я назвав би ще пана Михайла Гояна з Аделаіщи, відомого мецената, який за рятування євреїв у Заболотові був засуджений фашистами до розстрілу, та вдалося йому втекти в УПА… А чи хтось знайшов серед історичних документів хоча б один наказ Симона Петлюри на антиєврейську акцію? Зате знайде присуди погромників до кари смерті за його підписом. А чи знаєте ви, що УПА в свої загони приймала євреїв, у тому числі й жінок? Це я сам можу засвідчити.
Чому ж тоді, панове, ви так уперто витворюєте з українця образ свого ворога-антисеміта? Тому що українець завжди був безборонний, а москаля ви боялися? Тому що інстинкт самозахисту примушував вас горнутися до державних націй? Так це вже минуло, є Українська держава, яка своїм Законом про національні меншини дала вам нечувану досі на наших теренах свободу. Чому ви хоча б не присоромили голову ізраїльського кнесету п. Ш. Вайса, який дозволив собі в українському парламенті назвати українську націю колаборантською, – того самого Вайса, котрому бориславська проста жінка врятувала життя під час німецької окупації? Промовчали ви теж антиукраїнську телепередачу по Сі-Бі-Ес «Обличчя незалежності», яку було продемонстровано в США перед самим візитом Леоніда Кучми: там західні українці показані кровожерними антисемітами… Чому вам так хочеться ототожнити хворого на юдофобство Анатолія Щербатюка з українським народом?.. Мені, знаєте, мимоволі нав’язують думку, що окремим євреям чи єврейським кланам антисемітизм потрібний для національної активізації, і для образу ворога вони знаходять найбільш незахищену націю. Проте сьогодні ми вже можемо себе захистити – практичною реалізацією в Україні державного Закону про права національних меншин.
І ще хотів би сказати: єврейське українофобство ображає мене особисто. Я ж ніколи не був антисемітом: всі євреї у Львові пам’ятають мою допомогу як голови Товариства української мови у створенні Львівського єврейського товариства ім. Шолома Алейхема. Зрештою, у своїх творах я завжди стояв на боці скривдженої єврейської нації. Прочитайте їх, і ви розчулитеся моїм болем за Берту Шварц (роман «Край битого шляху»), сподобається вам образ львівської патріотки Золотої Рози («Манускрипт з вулиці Руської»), посумуєте разом зі мною над долею крамаря Арона («Вода з каменю»), та й останній мій роман «Євангеліє від Томи» частково присвячений єврейській історії. Теж ніколи я не випинав того факту, що Каганович, Свердлов, Лєнін і більшість членів сумнопам’ятних «тройок» були євреями, бо переконаний, що бандити безнаціональні; чому ж ви так охоче чіпляєтеся за першого-ліпшого українського політичного збоченця й, узагальнюючи, перебільшуєте його вагу?
Я не обороняюся. Українці – сильний народ, і євреї не слабші: наші нації довели свою витривалість у довголітніх неволях. То для чого нам розпалювати міжнаціональну ворожнечу – з одного чи іншого боку? Хіба лише для того, щоб наш спільний ворог клепав на наших непорозуміннях політичні дивіденди… Берімо приклад з Якова Сусленського чи то з письменника Леопольда Авзегера, котрий у своїх мемуарах «Чорний кабінет» вельми прихильно висловився про західноукраїнських вигнанців у Читинській області. А найвищим зразком гуманності хай послужить для нас благородна діяльність митрополита Андрея Шептицького.
У Приморському краю я побував в українських селах Полтавка і Київ. Селяни, які розмовляли зі мною чистою українською мовою, посміювались, коли я їх називав українцями: «Та йдіть, що це ви таке кажете, які ж ми українці, ми ж хохли-и-и!» Отаке каліцтво. І яким махровим єзуїтством смердять заклики міністра закордонних справ Росії Козирєва на захист російськомовного населення в Україні! В самих же й досі немає жодної української школи, жодної української газети, й така сама ситуація, як мені принаймні відомо, і в євреїв. Пам’ятаймо про це.
…На військовому крейсері «Дмитрий Пожарский» я дійшов аж до Петропавловська-Камчатського. Одного дня зважився піднятися на Авачинську сопку – мало не до самого кратера, що без упину димить. І, коли глянув звідти на безмежжя кряжів, лісів, долин, вигукнув, забувши враз про підневільність цих просторів:
«О вдячність подорожей!»
