Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Вздовж моєї дороги виросли могили. Я минаю їх, і біль вщухає, життя байдуже до смерті, тільки недремна пам’ять невідступно супроводжує мене й нагадує, що з кожним хрестом стає все менше мого власного шляху, бо десь там, попереду, закупила Доля в Бога місце для мого хреста. Невідомо, на якій віддалі позначена остання зупинка моєї санної мандрівки, – і мені не байдуже, проте зовсім не страшно, тому що знаю: не стане моя могилка впоперек шляху, повз неї пройдуть діти, учні, читачі й зовсім незнайоме молоде плем’я, бо дороги людські не закінчуються, вони вливаються у річища широких вселюдських трактів, що схожі на світло зірниці, яка розгоряється все ясніше, аж поки день не настане повний.

Далеко позаду залишилося місце вічного спочинку великого мого і всієї України друга – болгарського перекладача Петка Атанасова, який так прискіпливо слідкував за українською літературою, що не проминув моєї першої, надрукованої в журналі «Жовтень», новели «Бузьків вогонь» і переклав її на болгарську мову, а невдовзі після цього Петко вітав мене і мою дружину в Софії. Прийшов він на перон у товаристві дотепного й мудрого кіносценариста Івана Ружа, і цілий день водили вони нас по своїй столиці до знемоги, і аж увечері відпочили ми в екзотичному ресторані на Вітоші над мертвою рікою валунів, один з яких скотився й зупинився на могилі Івана Базова, що поруч з гробівцем Михайла Драгоманова… А потім Атанасов приїхав в Україну, і ми гостювали у вічно юної Наталі Черемшини-Семанюк у Снятині.

І вже немає в моєму світі ні Івана Ружа, ні пані Наталі, ані відомого болгарського письменника Івана Давидкова, з яким я познайомився в Софії, – крім Петка, доброго й водно усміхненого: він завжди зі мною, хоч залишився далеко позаду, зарання сточений смертю.

А ще полишив я, помчавши не із своєї волі вперед на бричці Хроноса, білоруського витязя Володю Короткевича; зосталися позаду й Орест Зілинський, і Кость та Зіна Ґеник-Березовські з Праги, з якими мене в’язало міцне приятелювання; а ось оглянувся я в цю мить, згадавши свою подорож на Кубу разом з Володимиром Ґжицьким і Яковом Стецюком – за шелом’янем могили їхні… Господи, чому це в них так швидко сталося, а кубинський лицар шістдесятих років, навічно зашнурувавши себе в зелений кітель команданте й сховавшись у ньому від реальності, здурів від безконтрольної влади й, політичним трупом ставши, ще й нині живе на світі – лише для того, щоб домордовувати свій народ і кожної миті доводити світові абсурдність комуністичної практики.

А може, в цьому є свій сенс? Напевне є: одурманений марксизмом-лєнінізмом світовий плебс, який ще й досі тужить за соціалізмом, мав для свого прозріння, немов музейний експонат, приклад деградації кубинського троглодита, котрий призвів до цілковитого зубожіння свій край, а народ – до божевілля: на очах у всього цивілізованого світу гримлять ще й нині на Кубі фанфари й революційні марші, а зголоджений люд, доведений до стану зомбі, вигукує хвалу вождеві.

…У шістдесятих роках ледь-ледь піднялася комуністична залізна завіса, й совєтський, здичавілий в ізоляції, люд ринув – хто тільки міг – в туристичні й службові поїздки, щоб побачити, як живуть в умовах західного соціалізму й «проклятого капіталізму» народи.

Саме з цього й розпочався розпад Совєтського Союзу: невільник, який хоча б краєм ока побачив вільний світ, більше рабом бути не може. Й суспільство, що вихоплюється з темних казематів, вмить у своїй еліті розпадається – залежно від духовного розвитку, прагнень і політичних переконань – на три мобільні сили.

Це передовсім політичні емігранти, котрі просять притулку в чужих країнах, щоб там духовно й матеріально зміцніти, набрати сил для боротьби з режимом, який поневолив їхній край, і вдарити по ньому ззовні. Вони багато корисного зроблять для своїх націй: видадуть книги, які покажуть світові й передовсім їхньому народові справжнє обличчя тоталітарного режиму, заснують товариства, котрі сконсолідують демократичні сили за кордоном й проникнуть на національний материк; набудуть політичних, економічних та гуманітарних знань і, збагатившись матеріально, допомагатимуть дисидентам на батьківщині літературою і грішми. Врешті вони відчужаться від рідного народу відстанню, новими життєвими умовами й надмірною впевненістю в собі, яка все прикметніше здаватиметься землякам зарозумілістю, і в цьому полягатиме одна із причин майбутніх незгод між громадянами у молодій державі, що постане на руїнах тоталітаризму.

Патріоти, які нізащо не покинуть батьківщину, стануть внутрішніми емігрантами-дисидентами, які зорганізують у підпіллі партії й приймуть на себе найтяжчу долю каторжан. Вони політично визріють у тюрмах і на засланнях, однак практичної державної науки осягнути не зможуть, та, незважаючи на це, після розпаду займуть керівні посади в молодій державі, маючи на це моральне право і зовсім не маючи для цього фахових підстав. Коли за їхньою участю відбудеться проголошення незалежності нації, вони б мали негайно відступитися від керма, віддавши його в руки державотворцям-професіоналам, проте надмірна амбіційність не дозволить їм так вчинити, і в цьому полягатиме друга причина майбутніх незгод у молодому суспільстві.

Та найповажніша частка народної еліти зазнає зовсім непередбачених метаморфоз: вирвавшись на свободу, вона переміниться враз із сліпих виконавців на ініціативних підприємців, і ці нові – не знані й ураз виявлені – здібності спонукуватимуть переважну більшість цієї частки до бурхливої діяльності в примітивному бізнесі, а фактично в спекуляції – одягом, продуктами харчування, предметами розкоші, рухомим і нерухомим майном. Провінційні нувориші будуть спершу обжиратися до проносів, одягатися без смаку, прикрашатися брязкальцями по-папужиному, а згодом, взявши собі на озброєння демократичну фразеологію, відвоюють посади й братимуть хабарі та будуватимуть помпезні до глупоти вілли; вони перестануть вірити в будь-що, крім грошей, і стануть політичним люмпеном, який розкладатиме зсередини власну державу. І в цьому полягатиме третя причина майбутніх суспільних незгод та тяжких негараздів.

Проте згодом у лоні позірно безнадійної політичної ситуації зародиться вельми обнадійливий суспільний фактор – середній клас фахівців. Це будуть діти, народжені в часи підняття залізної