Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Рибальське селище – над самим океаном. Хатина Старого звичайна – як у рибалок: подвір’я захаращене снастями, веслами, бочками, пахне тут тухлою рибою і смолою, а Старий порається біля ятерів; смагляве обличчя метиса, борода зіжмакана, штивна від морської солі, зморшки звузлуватили чоло. Старому байдуже до нас; лікар Гонсалес твердить, що він попивав пиво з Гемінгваєм, та мені здається, що він не знає того, що знаменитий, відомий усьому світові письменник писав з нього мужнього рибалку, який тягнув до берега велику рибу, що за книжку про Старого автор отримав найвищу в світі премію… Й, можливо, не знає теж, що письменник, який написав «Старий і море», з якоїсь причини застрелився, – тож-бо їх, письменницька, справа – писати, метушитися по світу, стрілятися, а рибалці потрібен добрий вилов – і все… Старий ні на що не звертає уваги, йому байдуже до того, що кубинський вождь промовляє вже п’яту годину, з пафосом карбуючи кожне слово, – і мені стає радісно, що кубинці й при тоталітарному режимі знаходять спосіб провадити своє звичне життя, бо соцпаради – справа минуща, а море вічне, і старий рибалка знаменитий не тим, що його увіковічнено в книзі, а що зайнятий зрідненою працею на своїй землі.

На другий день ми за програмою відвідали садибу-музей Гемінгвая. Слуга покійного письменника, негр, показував нам розвішані на стінах шкури вбитих письменником левів, бізонів, тигрів, показав рушницю, з якої Папа Гем стріляв у звірів і в себе… А чому вчинив це? – не давала й досі не дає мені спокою думка. – Спадкова хвороба, творча криза, страх перед старістю чи розчарування? Можливо, й останнє. Чи ж то не віддав Гемінгвай червоній мані спору частку свого життя, чи ж не пережив тяжко поразку революції в Іспанії? І дочекався нарешті її перемоги на Кубі… Й побачив початок найстрашнішої духовної мерзоти: тоталітарний режим скидає романтичну маску зразу ж після взяття влади. Чи ж то конче чекати кінця, щоб пізнати сутність речі – потворну сутність очікуваної все життя перемоги?..

…Надвечір лікар Гонсалес пригостив нас у своєму домі вином, а потім привіз до готелю. У Гавані відчувалося відпруження після цілоденного соцпарадного радіння. Гамірно ставало в тавернах – життя брало своє. Бо ж співпало диявольське свято з Божим – католицьким Великоднем. Поет Ніколас Гільєн під час нашої зустрічі сказав таке: «Куба – великодня країна, й цього свята в людей ніхто не може відібрати. Тож, щоб не конфліктувати з владою, ми кажемо нині: „Хай живе соціалістичний Великдень!“».

При соціалізмі глузд народу не втрачається, він тільки ховається за безглуздий кітч. При соціалізмі мусить вижити і рибалка, і письменник, і школяр. Ця суспільна псевдоформація скороминуща: треба мати мужність її витримати.

Увечері я пішов до міста сам. Зупинився біля церкви, до якої почали сходитися віруючі на вечірню. Побачив серед людей прекрасну, мов Мадонна, жінку, яка побожно йшла на церковний дзвін. Велична і свята, вона несла у собі віру в добру долю своєї вітчизни. Відкинула з лиця вуаль, щоб краще бачити Бога, вклякнула й почала молитися за Кубу.

Та жінка ще й нині молиться, і випросить вона у Бога свободу для свого краю. Комунізм – як чума: наситившись жертвами, вона самознищується, для цього потрібен лише час.

Гей, та зупинися, Сивку, хоч на мить, ти так галопуєш, що скоро й до бабусі допадемо із своєю скромною кутею й не буде далі куди їхати… Зупинися, перепочиньмо, бо вже минули половину дороги, а далі стеляться ще повторно уявні і суто літературні шляхи. Ми вже досягли того місця, з якого починався щоденник попередньої книги моїх спогадів, й багато чого у ній не сказано, а я ще похвалитися повинен, чим же відплатив мені читач за мої подорожні знахідки, які я повністю віддав йому…

А хвалитись маю чим, з читачем я здебільшого в добрих стосунках, та ось одного разу цвьохнув темний вуйко батогом над моєю головою, що я й нестямився: ген, таж-бо то не за кожну розвору можна чіплятися, навіть якщо на возі сидить патріот.

Отож-бо не треба розжовувати найпотаємніше – ні своє, ані чуже, хай воно буде сказано на сповіді перед Богом. Та коли я вже знеобачки до якогось гріха признався – то чи благородно використовувати моє зізнання для звинувачення або глузів?

Хіба я пишався або пишаюся тим, що знаходився серед зграї комуністів і досі несу Єпіфаніїв гріх свого колишнього мовчання; згадайте, як карався в «Орді» мій герой за мовчанку, який тяжкий, покутний шлях пройшов, а я писав Єпіфанія з себе самого й з вас, нерозкаяні досі мовчуни! А за те, що я і мені подібні одягали маски пристосуванців і, як той Міцкевичів Валенрод, проникали у ворожий стан, щоб використовувати кожну можливість шкодити ворогові, чи ж можна за це – вчинене й нині покутно осмислене – кидати в мене каменем?

Після виходу у світ книги «Благослови, душе моя, Господа!..» мені гірко перепало за «валенродизм» від запічкових патріотів, які під час більшовицької окупації навіть кашлянути не насмілювалися, а нині спливли на поверхню такими собі чистоплюями, та від суперпатріотичних кликуш, що перед людьми рвуть на собі сорочки і б’ються в груди, й цього їм досить для заспокоєння своїх політичних аспірацій.

Я й нині твердо переконаний у доцільності «валенродизму» в підневільних умовах. Зрештою, не я видумав цей термін і цей метод боротьби. Адам Міцкевич у поемі «Конрад Валенрод» розробив теорію проникнення під маскою колаборантства у ворожий стан заради перемоги над ворогом. А втім, за «валенродизм» перепало не тільки мені, а й самому Міцкевичеві – від Івана Франка в його доволі несправедливій