Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Далі пішли «відгуки трудящих» на статтю, – совєтського стилю у журналістиці «Post-Поступ» дотримувався просто-таки атавістично; а ще за якийсь час у цій же газеті з’являється новий матеріал Ярини Джурик «Про „Просвіту“ – об’єктивно». До атаки на Товариство, на мене, Ігоря Мельника, Юрія Зиму підключається з відкритим забралом Юрій Винничук статтею «А в „Просвіті“ справи темні» (не можу з упевненістю сказати, що Ярина Джурик і Юрій Винничук – одна особа, та в цій мисливській погоні все можливе), в якій кинуто на мене підозру, що я особисто замішаний в історії пограбування управи львівської «Просвіти» в березні 1991 року, хоча я в той час перебував у відрядженні в Австралії.
І знову підключаються «трудящі» до розмови про «Просвіту» та про голову Товариства. На цей раз ловиться на гачок поет Іван Гнатюк: він нападає на Романа Кудлика, який у радіорозмові заступився за мене. Перепадає теж київському критикові Анатолієві Шевченку за те, що в «Літературній Україні» став на мій захист.
Згодом починає погрожувати мені судом Лариса Скорик, та спочатку вона вимагає, щоб я перевидав книжку, знявши те місце, де мовиться, що вона не голосувала за Акт Незалежності. Уточнюю: вона справді не голосувала, як і записано у бюлетені поіменного голосування 24 серпня 1991 року о сімнадцятій годині п’ятдесят сім хвилин, за «Проект постанови Верховної Ради УРСР про проголошення незалежності України».
Кінця переслідуванню не видно, я просто не встигаю відпочити від атак. Мою вставну новелу в книзі «Благослови…» – «Свято сливового повидла» – мою найінтимнішу сповідь про любов до батька, в якій я оголив свою душу, цинічно висміює по радіо «Свобода» київський журналіст Костянтин Родик, і я донині не можу зрозуміти, чому він це зробив, чому пореготав наді мною, мов Хам над голим Ноєм?! Не втримується від спокуси дзявкнути на мене у своєму профбюлетені професор політехніки Перхач, працю якого над технічними словниками я спопуляризував з трибуни Верховної Ради; і ще якийсь Абліцов у «Вістях з України», спекулюючи терміном «валенродизм», закликає мене до покаяння. За що ж би то я мав каятися, пане Абліцов, – за «Мальви», за «Орду», «Четвертий вимір»? Та ви прочитайте ці книжки, може, хоч трохи людянішим станете!
Й нарешті в «Post-Поступі» з’являється плюгаве повідомлення Ганни Іваницької, яка певний час працювала у «Просвіті» референтом і займалася нашіптуваннями та плітками: вона оббрехала мене, буцімто я свій шістдесятирічний ювілей справив на просвітянські гроші! Ну, за це хай її вже покарає Господь, а не суд: гроші за реалізацію квитків на моєму ювілейному вечорі, що відбувся в театрі ім. М. Заньковецької, я перерахував «Просвіті», і то був чи не перший капітал нашого Товариства.
Так знущалися з мене наклепники, так свистів наді мною батіг темного українського вуйка протягом року. За мене заступилися в пресі Юрій Мушкетик, Степан Пушик, Левко Різник, Іван Самотос, Ігор Мельник, Михайло Осадчий. Один львівський юрист запропонував мені свій захист на суді…
Та я вибрав суд інший.
Спонукала мене до цього гірка згадка. Після війни, коли наша сім’я з дня на день чекала виселення в Сибір, сільська пропита чернь, що дорвалася до влади після проведення колективізації, вирішила відрізати город своєму вчителеві. О, як дбали колишні учні, щоб їхньому метрові не залишилося й грядки, а найбільше Йосип – Маланчин, сільський люмпак, який не міг пробачити моєму батькові науки християнської моралі: «Ви мене добре вчили рахувати, пане вчителю, то я вам нині докажу, що чогось таки навчився: відрахую вашу землю по самі двері!»
«А за що ти мстиш своєму вчителеві?» – запитав я в Йосипа.
«А щоб не був такий дуже мудрий!»
Батько поклав мені руку на плече й заспокоїв:
«Не звертай на них уваги, сину. Це ще не всі люди з нашого села».
…Актор Святослав Максимчук, спасибі йому, запропонував мені виступити перед народом на заньківчанському вечорі. Я завагався. П’ять років минуло відтоді, коли львів’яни, вщерть заповнивши театр ім. М. Заньковецької, вітали мене з шістдесятиріччям. Весь цей час, як ніколи раніше, я в поті чола трудився в літературі, політиці й на громадській роботі. Вклав свою посильну лепту у справу поширення «Просвіти» по всій Україні; як депутат Верховної Ради чотири роки підряд роз’їжджав по обласних організаціях Товариства, особливо куруючи Донбас; розворушив до національної роботи приспаний Батурин; з-під мого пера за цей час вийшли три книжки – «Орда», «Благослови, душе моя, Господа!..» і «Ренегат». І водночас, немов у відплату за це все, я терпів цькування від своїх тільки за те, що про когось там сказав частинку правди.
А треба було говорити всю!
Втомлений і виснажений, я виношував роман «Євангеліє від Томи», концепцією якого мала стати антиномія «осанна – розіпни»; зовсім недавно я зазнав «осанни», а нині почулись вигуки «розіпни його!» Тяжко було переживати таку страшну несправедливість: ще вчора цькував мене окупант, що робило мені честь, ще вчора називали мене еталоном суспільної порядності й довірено мені було народом мандат депутата й керівництво «Просвітою», а нині… Чому?!
Ніхто не знає тодішніх моїх душевних мук, бо ж нічого лихого й нечесного я не зробив, – за що ганьблять моє ім’я? І чим міг би допомогти мені суд? Отримав би, як запевняв мене юрист, компенсацію за моральні
