Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

своїх обжитих місць зверхньо повчали, як треба будувати молоду державу… Отож сіднейський пан, який не захотів до кінця розділити долю своїх побратимів у волинських та карпатських лісах, а тим не менше прибрав собі прізвище-псевдонім «Борець», на літературній зустрічі засипав мене тривіальними питаннями, характерними для частини емігрантів-бандерівців: чому ми так довго слухалися Москви, чому вступали в комуністичну партію, чому ми досі ще не проголосили незалежності, не вводимо своєї грошової одиниці, не розпускаємо колгоспів, не виганяємо з України чужинців, дозволяємо в Україні розмовляти чужою мовою – одне слово, зробіть це все, а ми подивимося. Ба ні, пан Борець не жде готового: він про все це вже написав, виробив відповідні рецепти державобудування й хоче віддати мені рукопис, без якого там, «у краю», ніхто й не знатиме, з чого починати роботу.

Стримуючи роздратування, я сказав йому при всьому чесному зібранні, що коли він так добре знає, як будувати незалежну Україну, то хай спродує свої маєтки в Австралії і їде зі мною до краю, бо без нього Україна пропаде. В залі засміялися, заплескали, пан Борець сів, збентежений, а в перерві підійшов до мене і, мабуть, для примирення, бо чого ж іще, тицьнув мені до рук стодоларову купюру… О, те відкуплення доларами перед людьми з України! Я не можу збагнути, що воно означає: милостиню, милосердя, щирість, плату за нашу кров і страждання, зверхність, гординю – ну скажіть, панове, чому ви тицяєте нам у руки зелені банкноти, а потім насміхаєтесь над людьми, які до подачок так легко звикають! t здеморалізували вони, ці ялмужни, людей і тут, і там, проклали нову межу між мешканцями краю і екзилю, поділили на беручих і даючих, на багатих і знедолених, на діаспорних і материкових, – що ви робите, їй-богу!.. Я різко відштовхнув Борцеву руку із затиснутим у пальцях стодоларовим банкнотом.

Роблю такий довгий відступ у своїй розповіді про українських письменників в Австралії тому, що саме вони вказали своїм братам по недолі, де фактично знаходиться Україна: не в політичних клубах, не в просвітянських домах, не в партійних офісах на чужині, а над Дніпром. Там її треба будувати, іншого місця на планеті для неї немає. Тож про це говорив, наражаючись на цькування з боку побратимів, Іван Багряний.

Є в Зої Когут вірш про патріотів у екзилі, які відгодовують білих коней, щоб на них в’їхати до Києва у слушний час… Але ж навіть Степан Бандера у своєму заповіті нагадував, що вирішальні сили, які відвоюють Україні незалежність, знаходяться не в еміграції, а на українському материку.

Через рік після відвідин Австралії мене запросив до Вінніпега голова тамтешньої «Читальні „Просвіта“» пан Зенон Круцько – на літературні зустрічі. На першій доволі людній імпрезі мені сказали просвітяни, що бандерівці не прийшли, оскільки я колись був членом комуністичної партії. Таж спам’ятайтеся нарешті, панове патріоти: до комуністичної партії належали теж Ігор Юхновський, Леонід Кравчук, Дмитро Павличко, Леонід Кучма, Володимир Яворівський, Олександр Ємець, Сергій Головатий, Микола Жулинський, Віктор Пинзеник – хто ж би то нині керував Україною, якби не вони, – ви, шановні панове?

Я глибоко шаную пані Ярославу Стецько – так би мовити, бандерівку номер один: вона зовсім реально дивиться на світ і веде мудру державницьку політику – за об’єднання всіх громадян, які вміють і хочуть працювати для України. Я повністю підтримую Конгрес українських націоналістів, але ж мені теж імпонує діяльність Миколи Плав’юка: чому вони не разом, чого не поділили, чому принесли з еміграції в Україну старі роздори, які вже давно належать до історії і не мають ніякого значення сьогодні? Господи ласкавий, нині, на сміх нашим ворогам, існує аж чотири ОУН! Чи то до такої державницької діяльності готував нас Євген Коновалець?

У Мельбурні я зустрівся з молодим критиком і вченим Марком Павлишиним, з яким колись познайомився уЛьвові. Вельми обнадійливий феномен: уродженець Австралії – до кінчиків нігтів український письменник! І це не випадок, а явище: у Вінніпегу я мав можливість спілкуватися з молодим українським професором Мирославом Шкандрієм, уродженцем Канади. Обидва молоді вчені досліджують проблеми посттоталітарної модерної літератури, яка, вивільняючись із державної заангажованості, стає самодостатньою, проте не перестає бути національно заангажованою… Ні, ні, я зовсім далекий від того, щоб спроваджувати з еміграції в Україну весь інтелектуальний потенціал; українські письменники і вчені мусять жити й працювати там, де живуть українці, а вони – по всьому світу.

Двадцять років я листувався з письменником Дмитром Нитченком, який довгі роки живе у Мельбурні, – втікачем від більшовицьких репресій тридцятих років. Цей невтомний подвижник української літератури, просвітянин, голова Літературного об’єднання ім. В. Симоненка в Австралії, видав десятки книг, серед яких – цікаве есе «Живий Шевченко», два томи спогадів – «Від Зінькова до Мельбурна» і «Під сонцем Австралії», словники, листування – і все це власним коштом, через що живе дуже скромно, бо й життя іншого, як у літературі, не уявляє.

Характерне те, що австралійських українців розбудили до літературного життя вихідці із східної України: Зоя Когут із Сумщини, Дмитро Нитченко з Полтавщини. І, взагалі, українські літературні діячі в еміграції, які походять зі сходу України, набагато плодовитіші, ніж галичани. Назву тільки трьох «китів» родом із Полтавщини: Іван Багряний, Василь Барка, Юрій Горліс-Горський…

А пані Зоя Когут – дбайлива господиня. Після обіду вона повела своїх гостей в городчик і зупинилася біля кущика калини, що саме розквітала.

«Вона така, як усі ми на чужині, – сказала пані Зоя, – хоче жити так, як її посестри в Україні, і тому зимою цвіте, а навесні обсипається. А іноді й зовсім дуріє, як багато хто з нас в еміграції, – розквітає у зовсім несподівану пору. Тяжко їй в екзилі…»

Чувся смуток в мові поетеси, сумнів добирався до її серця: а чи можливе повноцінне життя на чужині? Напевне, ні, бо лише живиця рідного ґрунту найсприятливіша для розквіту і плоду – навіть у градобої