Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Якось Дмитро Павличко «видав» афоризм: мовляв, на Україну пора вже дивитися не з висоти Говерли, а – терикона. Парадністю відгонить від цих слів, проте затаєна в них і суща правда; я зреконструював би цей вислів так: дивитись на Україну треба одночасно з Говерли й донбасівського терикона, спершись, немов велетень, ногами на обидві висоти, – й тоді внизу побачиш величний Дніпро, який не розділяє, а з’єднує обаполи нашої держави, й не догледиш більше Збруча, що заховався в шуварах.
Я досягав західної межі Донбасу ще в молодості, коли писав «Журавлиний крик», та переступити її не довелося. Що ж то була за причина: брак часу, втома а чи страх перед найзраненішим регіоном України, де автохтон соромиться своєї рідної мови, а зайда ненавидить той край, який – за висловом однієї київської російськомовної письменниці – не є його батьківщиною, а місцем проживання? Можливо… Не так давно один народний депутат Верховної Ради України примчав у Донецьк на білому огирі, щоб своїм пишним ораторським словом переконати шахтарів у непотрібності й шкідливості страйків, на нього чекали теж представники приватної шахти пана Цехмістра, та ситуація в Донбасі була не із приємних, тож нардеп героїчно пересидів своє відрядження на дачі (і в сауні) Фіми Звягільського – за коньяком…
Був колись страх і в мене: з моєї мови насміються і бандерівцем обізвуть, ще й перекривлять – «проше пана до кобіти»… А що з того, якби й так? Коли не відчуєш, де тебе найбільше болить, тоді діагнозу не встановиш і, звісно, не вилікуєш хвороби. Та це я нині такий відважний…
Я опановував Донбас в останню чергу, відбувши протягом двох років чотири подорожі в регіон, хоч чимало про цей край написав раніше, користуючись історичними джерелами і не бачивши його. Згадаю один лише фрагмент з роману «Журавлиний крик» для того, щоб довести непосвяченим і недовіркам, що ця земля споконвіків українська й не маємо права відчужуватися й ховатися від неї, а мусимо пізнавати, освоюватись на ній і захищати в разі потреби.
«…Між Ізюмом і Тором[10] над Сіверським Дінцем, на тому місці, де в сиву давнину стояла половецька столиця Саркел, на високих горбах, вкритих старою дібровою, височів Святогорський монастир поряд з голими скелями, що вип’ялися із землі на височінь церковних куполів.
Із глибини ногайських степів стелився повз монастир спустошливий ординський шлях, званий Муравським, тому ченці закопувалися під землю, вирубавши в крейдяній глибині лабіринт келій і підземний храм, погрозливо виставивши із бійниць жерла гармат.
Не зачіпали татари войовничої обителі, не посягала за „монастир за чертой“ царська рука, тож узяв його собі під опіку барвінківський полковник Іван Гаранджа, проклавши між Ізюмом і Тором кордон по Касоговому валу. До новоутвореної паланки – Барвінківської Стінки – почали стікатися утікачі із Слобожанщини й Гетьманщини. Полковник описав кордон й відіслав до Іноземної колегії, колегія кордон затвердила.
У першу неділю великого посту 1775 року ігумен Філарет на проповіді в церкві святого Миколая тлумачив вірш Євангелія від Матея про лиходіїв, які несправедливі видають закони й жорстокі чинять суди.
Втім, у церкві, наповненій ущерть богомільним людом і козаками, пролунав крик:
„Крамольник піп! Пугачовець! Взяти його!“
На мить усі сторопіли й спам’яталися аж тоді, коли поручик і зо два десятки гусарів, що стояли під час відправи за криласом, кинулись до казальниці й до козаків. Люди стовпились у дверях, лемент вихопився з церкви й сколихнув святкову тишу на зелених горах.
Другого дня Іван Гаранджа повів свій полк за Касогів вал і, знищивши по дорозі слобожанські хутори, де стояли консистенти, підійшов до Ізюма й обложив його…»
Так розпочався кінець запорозьких вольностей і Січі. Та не був цей історичний епізод ні початком, ані кінцем відвічного проживання українців на землях Донеччини, які мещерякови і чародєєви ще й нині, в шовіністичному чаду перебуваючи, називають «исконно русскими».
До сьогодні стоїть величний Святогорський монастир як свідок історії України: шпилями досягає неба і відбивається у водах Сіверського Дінця, над яким живе український народ, котрий вирішив свою долю 1 грудня 1991 року, й безсилою стала в той день людожерна ідея погромника України і Бога – Артема, потворна крейдяна фігура якого ще й досі жахає люд із сусідньої з монастирем гори…
І все ж я мусив отримати для мандрівки на Донбас певний поштовх. Могли це бути злість, обурення, раптове відчуття обов’язку або ж сорому за нашу поступливість перед ворогом. Чи ж то колись не підказували нам, галичанам, литовці і латвійці, та й ми самі задумувалися не раз потайки над таким підленьким стосовно всього українського народу варіантом: та Бог з нею, тією зрусифікованою східною Україною, краще відділимося по лінії Збруча – нас, галичан, удвоє більше, ніж усіх прибалтів, матимемо хоч сяку-таку державу. Хвалити Господа, упору втямили, що держава не вимірюється кількістю населення ані матеріальним достатком, навіть мова і територія – то лише складові частини історично витвореного організму, який може функціонувати тільки в цілості – малий то організм чи великий. Історія давно довела цю істину: об’єднувалися у свій час для того, щоб мати державу, Італія й Німеччина, Швейцарія і Сполучені Штати Америки, та й Україна – що не кажіть – об’єдналася в
