Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Та все-таки: що головне було в моїй творчості, яку позитивну категорію я виніс на чільне місце – як національну ідею, а яку негативну – для перестороги суспільству? Звичайно, позитивною була моя непорушна віра в незалежність України – і вже її маємо, і проблема свободи стає все менш загостреною, а згодом вона стане невідчутною, як повітря, яким дихаємо, й ми згадуємо про нього лише тоді, коли його бракне. А негативна? Для її виявлення не треба було особливих зусиль – вона лежить на поверхні: найглибше й найболючіше я осмислив категорію зради. Надто глибоко зранила неволя наш народ, коли найтяжчий моральний гріх став у процесі нашого історичного життя домінуючим.

І не тепер, в цю щойно мить, я ту істину усвідомив – ще в попередній книзі спогадів я пообіцяв читачеві написати роман «Смерть останнього яничара» й навіть прототипа назвав – хай йому грець, не буду більше згадувати його прізвища, до того ж, образ зрадника у новому творі настільки узагальнився, що прототип мав би право себе в ньому не впізнати, – зрада як найтяжчий гріх кожного поневоленого народу і мого теж проступала отруйною сукровицею крізь всю його історію. Поставлена в рабську залежність людина швидко позбувається гамівної сорочки моралі, яка заважає їй вижити в неволі, й оголений організм раба легко піддається гріховності.

Чи ж не тому світова література затавровувала зраду в образах Юди в Біблії, Фортунато Фальконе в Меріме, Андрія Бульби та спокушеного Басаврюком Петра – у Гоголя, героя «Похорону» у Франка, манкуртів у Айтматова, Конрада Валенрода в Міцкевича – затавровувала з метою виховати в людині антипод зрадника.

Українська історія не шкодувала нам відступників – ми знаємо їх імена, соромимося їх, й болить нам наш національний гріх, який в українській історичній термінології має найвлучнішу у всьому світі назву – яничарство. Пройнятий болем за духовне покалічення нашого народу, я віддав темі яничарства найбільше місця у своїй творчості не із самої ненависті й огиди до зради, а й з глибокого жалю: «Чому відступництва у нас так много і чом відступництво не є для нас страшне?» Жаль ніколи не спонукував мене виправдовувати зраду – я її засуджував, проте завжди намагався диференціювати різні категорії зради й зрозуміти її причини. Бо ж і в світовій літературі трактування зрадництва ніколи не було однозначним. Вчинок Андрія Бульби злагіднений романтичним флером; Петро став жертвою демона Басаврюка, герой «Похорону» зраджує своїх з метою знешкодження власного люмпену, який загрожує державі більше, ніж чужоземці; Фортунато спокусився цяцькою-годинником, можна б було дитині й простити цей фіх; Конрад Валенрод вчинив свідому зраду, щоб порятувати свій народ; манкурт Чингіза Айтматова спотворений непам’яттю за допомогою фізичного насильства.

Проте як я не диференціював різні категорії зради, як не намагався зрозуміти їх причини – покара за злочин приходила ззовні, від інституту справедливості людського чи Божого. «Мої» зрадники не усвідомлювали своїх провин, не піддавали своїх вчинків аналізові, їх силою притягали на ешафот.

Герой роману «Мальви» син Марії Алім свідомо стає яничаром, оскільки зрада обіцяла йому достаток і безконтрольну владу. Він не зупиняється ні перед жодним злочином, якщо це йому вигідно: ні перед убивством полонянки-українки, ні перед Стратою свого годувальника султана Ібрагіма; подвійного зрадника знищують самі турки.

Провокатор Петров («Четвертий вимір») свідомо зраджує кирило-мефодіївців заради кар’єри: від нього відреклися рідні діти, він, погорджений суспільством, помирає в самотині.

Зрадник Блазій («Манускрипт з вулиці Руської») за гроші запродує свою душу дияволу й, використаний покупцем, здихає на купі гною.

Полковник Ніс («Орда») проводить орду Меншикова в обложений Батурин; проклятий за це Морфею, стає вовкулакою і конає на шляху.

Пишучи в неволі свої романи, я не мав права віддавати злочин зради на відкуп самому винуватцеві: покарання мало в мене чисто пропагандивний характер, іншого трактування ренегатства не мав права допускати. Проте нині, в умовах свободи, я став ніби осторонь від пожадання кровної помсти і втямив щось зовсім інше…

А чи не є зрада, як і жертовність, особистою справою людини в боротьбі за досягнення мети або ж за своє існування? І де є такий правовий кодекс, який велів би карати смертю особу, переконану в справедливості тих дій, які сторонньому можуть здаватися зрадницькими, а для виконавця – засобом здійснення свого задуму? І чи є зрада політичною категорією, за яку повинен карати офіційно суд? А може, ця категорія чисто моральна і підлягає виключно судові сумління? А коли людина хвора на відсутність честі, то чи карають неосудного? А може, в людини змінилися погляди і вона діє згідно із своїми новими переконаннями? А якщо зрадник переконаний в тому, що народові краще програти битву, бо для життя на свободі він ще не готовий? А коли особина з якихось причин зненавиділа свій народ – то чи можна насильно примусити знову той народ полюбити?

Такі єретичні думки з’явилися в мене, коли я в нових умовах поглянув на категорію зради й побачив її в ширшому, ніж донощицтво й провокаторство, ракурсі. Саме життя розширило кут зору: зрада, якій я виносив присуд як підпільник, цинічно глянула мені, вільному, у вічі й промовила: а я тебе теж назву зрадником, бо ти сповідуєш іншу віру, ніж я.

І тому я засів за студію, яку назвав «Ренегат». Не «Смерть останнього яничара» – далеко ще нам до такої радості, а саме ренегат: цим ім’ям називали греків, які прийняли мусульманство й ставали опорою турецької імперії.

Ніна Бічуя у своїй передмові до збірки моїх історичних романів, яку готують до видання у Києві, так сказала про появу моєї студії «Ренегат»: