Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Юрій стояв на причалі й помахував нам рукою, а я з властивою мені творчою утилітарністю осмислював його особистість з точки зору концепції задуманого роману. А хіба нинішня діяльність Щербака – то не вихід із його власного замкнутого кола, яке зосталося в минулій епосі? Вихід – ціною літератури, зате утвердженням своєї особистості в епосі новій, і скільки сумнівів мусив він здолати, щоб зважитися на такий крок! Бо вихід із замкнутого кола – то бунт людини проти залежності, то віднайдення своїх не знаних досі можливостей – і таке вивільнення можливе тільки в умовах свободи. Це не ігнорація суспільства, а вимога визнання ціни особистості. Власна держава, народження якої ознаменувало для нас нову еру, мусить складатися з повноцінних, наділених богорівним розумом людських світів.

Юрій піднявся до капітана теплохода, викликав до себе нас чотирьох і забрав у своє розпорядження. Отож усе, що можна було побачити в Ізраїлі за три дні, я побачив: мій апокрифічний роман вигойдувався на колесах посольської машини, я мав можливість, пірнувши в антураж незнайомого для мене краю, прозирнути свій майбутній твір від початку до кінця й привезти додому готовим у пам’яті. Потім я написав його єдиним подихом: квапився аргументувати читачеві, чому переходжу від однозначного трактування історичних подій до багатогранного бачення людської особистості в сучасному житті: новий час вимагає нового його осмислення.

Ми вирушили з Хайфи, обігнули гору Кармель, в підніжжі якої вирувало колись місто Ар-Мегідо (Армагедон), над котрим сповнилось пророцтво апокаліпсиса, а далі через село Магдалу виїхали на берег Генісаретського озера, де проповідував Христос, й зупинилися над Йорданом.

І вчулося мені тоді розпачливе волання розпусної красуні Марії-Магдалини: «Равві, равві!» – так могла кричати сплюндрована, та ще не вбита неволею душа людини, яка у безпросвітній рабській темряві побачила надію на порятунок від неминучої духовної загибелі – Спасителя.

…Тома задивився на красуню й на все життя покохав її – стала вона для нього символом змученої й прекрасної батьківщини, й коли Невірний іноді сумнівався в божественності Ісуса, то в духовній чистоті розкаяної Магдалини – ніколи; втікала вона від старого, просмердженого розпустою і сваволею часу до нового – явленого їй в лику Ісуса, й відступився Тома із своєю любов’ю, щоб першою увійшла в нову епоху жінка – як знамення нового життя, в якому мерзенність має бути переможена чистотою.

Я умив обличчя в ріці Йордан і з вірою, якої не було в Томи, дивився на гору Фавор, де відбулося Преображення Господнє. Я міг беззастережно вірити, що Ісус був Сином Божим, бо він уже помер за людство, сповнивши свою земну місію; Тома ж грішив невір’ям з вини Господа, який однаково наділив людей і Христа розумом; перевірка Томою Христових ран – то чисто революційний акт, бунт проти сліпої віри, який розбудив новий етап мислення – раціоналізм. Бо не народився Ісус Богом – Богом зробила його жертовність, й смертний Тома не мав таланту уздріти її в обраній Господом людині задовго до розп’яття й збагнути у провістях нової ери вартість тієї жертовності.

А в Назареті думалось мені про передостанню східку до подвигу, яку мусить здолати той, хто хоче стати провісником нового часу або хоч увійти в нього, – не кожному дано переступити байдужість, заздрість, зневагу і тортури глузів найближчих людей. Бо тільки вірою в правоту свого чину можна довести власну високість, і дуже непіддатливий той матеріал, з якого виковується віра… їдьте, письменники, у свої рідні села, міста, оселі, і по тому, як витримаєте зустрічі із своїми, переконаєтесь, чи варто вам ступати на останню східку, за якою – безсмертя або ж цілковите забуття.

Супроводжував мене в дорозі демон практичного глузду Азазель, який і Томі, і кожному з нас водно нагадує, що ти звичайна, але наділена від Бога розумом людина. А тому мусиш бути вельми обачним, щоб – з одного боку – не піддався манії величності й ілюзії непомильності, а з іншого – не скотився до ницого практицизму й буденної малості. Бо в першому випадку загрожуватиме тобі святотатна зарозумілість, а в другому чигатиме на тебе спокуса Юди; ти мусиш іти по тонкій волосинці моста-сірата, який виведе тебе у світ незнищенної людської пам’яті, або ж обірветься під ногами волосінь…

Єрусалим – то пуповина Землі. Тут буяє Гетсиманський сад, в якому апостоли випробовувалися на вірність, і звідси він розрісся по всьому світу; кожна людина є апостолом – посланцем свого народу і мусить перейти через пробу чесності й любові. Тут височить Голгофа, від якої пішли лобні місця до кожного краю, – не має волі той народ, який не зумів послати на хрест свого подвижника. Тут Гріб Господній – усипальниця мученика за народ; кожна нація має свій Пантеон. Крізь Гетсиманський сад проходять усі, на Голґоту спинаються відважні, а спасителем свого народу стає тільки Господній обранець, який використав дар Божий – розум для праведних діл, витримавши тягар слави й спокусу ситості, муки глузів і радощі визнань, мерзотність страху і всесилля віри… На межі двох епох завжди стоїть Єрусалим, й кожен Тома мусить перейти через поле випробувань.

Я стояв біля Гробу Господнього і думав: Христос жив на переломі епох, його вибрав Господь для осмислення старої ери, яка завершилась руїною віджилого світу – Єрусалима, й для освячення нового часу, в якому живемо ми… t мислив так Тома Невірний: Христос постав перед людством, але ж воно складалося з безлічі народів, які у критичну для себе мить народжували своїх спасителів, – і в кожного народу в Христовій ері народжуються свої нові епохи, провіщені й очолені національними пророками… Колись Шашкевич розбудив для нас наш час, Шевченко освітив, а Франко дослідив, нині ж почалася для України епоха тривожної свободи, для Європи – народження нових держав, для світу – час загибелі диявольських режимів. Хто ж є Месією нового часу для світу? Христос. А де новітній пророк у частині світу – Україні? Він уже народився, він іде до нас –