Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Автор статті домагався публічної розмови зі мною, проте я зігнорував його наполягання, вважаючи, що дискусія між українським націонал-демократом і російським великодержавником безплідна; зігнорував його статтю й журнал «Дзвін». Та ось за ініціативою моєї московської приятельки, письменниці й перекладачки п. Інни Сергєєвої, наша зустріч з Павлом Негретовим відбулася в журналі «Литературное обозрение»[12] без моєї особистої участі. Тому я аж тепер, ставши перед фактом оприлюднення закидів мого опонента, приймаю рукавичку.

Отже, я іду, пане Негретов, у Воркуту, це місто добре знаю, розшукаю Вас і ось так відповім на Ваші міркування з приводу роману «Орда».

Щиро вдячний Вам, кажу це без іронії, що не зрівняли мене – а поставили значно вище— з автором історизованої бульварщини Валентином Пікулем, двотомна епопея якого «Фаворит» про альковні справи хворої на німфоманію Катерини II наробила більше моральної шкоди, ніж стоси порнографічної літератури, бо під маскою поважного історичного жанру автор зумів – начебто невинно, в стилі розкованого реалізму – просмакувати найогидніший бруд, псуючи не тільки літературні смаки, а й морально-етичні засади цинічним бабранням у царственній розпусті, кокетливо прикритій романтичним флером.

Після цих слів вдячності я дозволяю собі вести з опонентом принципову дискусію, використовуючи юридичне право «audiatur et altera pars»[13].

Ваша стаття, пане Негретов, починається із свідомого перекручення ідейних принципів роману «Орда»; подібні дискусійні засоби були властиві більшовицьким демагогам, від Вас можна було чекати кращого. Стверджуєте, що історію України я змальовую виключно білими фарбами, й це, м’яко кажучи, зумисна неправда, бо ж не може бути такого, щоб ви неуважно прочитали мій твір… Хвалити Бога, що Інна Сергєєва, яка теж, як і ви, є росіянкою, та, на відміну від Вас, розуміє всю драматичну гаму українсько-російських стосунків, стала на бік скривдженої Росією нації, а отже й на бік автора «Орди». Глибоко розуміючи мій національний біль, вона зауважує – й приписує це мені за прояв мужності, – що я зумів у творі той біль перемогти і зважився показати трагічний упадок духу українського народу в рабстві. Адже спеціально для Вас – і для російського читача взагалі – вибрала Інна Андріївна той уривок з роману, в якому чи не вперше в українській літературі показано, як низько впали після виступу Мазепи проти Петра козацькі старшини, виторговуючи в царя наділи з маєтків страчених у Глухові побратимів…

А чому ви не помітили епізоду зустрічі героя роману Єпіфанія із селянами, які проганяють його разом з Конституцією Пилипа Орлика, вигукуючи вслід: «Тю-у, та чи ж нужна нам тая воля? Ти б лучче ковбас приніс, ми хочемо спокою і сала на три вершки!» Достоту як на плакатах чернігівських пікетувальників перед Верховною Радою України в 1990 році: «Не треба мені Бандери, хочу сала і мадери!» А ще сцену – як козаки в Бендерах продають свою зброю – Ви теж тендеційно проминули… О, якби ви знали, скільки мені перепало від наших рідних суперпатріотів за ці епізоди!

Чи думаєте, що мені легко було подібне писати – про лицарів, яких неволя перемінила на ковбасників і торгашів? Дуже тяжко. Але ж у цій реальності я звинувачував не тільки здегенерованих українців, а передовсім окупанта, і це Вам, звісно, не сподобалося, тому Ви й проігнорували згадані епізоди. Та ніколи не проігнорує їх історія – бо ж не в єгипетській і не у вавилонській неволях стали козаки карликами, а в московській, і моральну відповідальність за духовний упадок українських громадян несе передовсім Росія! Зрозуміло, ви не хотіли, щоб російський читач дійшов такого висновку. Вам теж не хочеться, щоб українці усвідомили, що такого виродження в народі ніколи б не сталося, якби Карло і Мазепа виграли битву під Полтавою. Вам багато чого не хотілося б, проте історичний процес невпинно йде, дотримуючись своїх законів, і його не можуть зупинити ні Солженіцин шовіністичною статтею «Как нам обустроить Россию?», ні Єльцин фашистським пролиттям крові в Чеченії – ніхто.

Шановний опоненте, я ніколи й ніде не говорив, що не люблю росіянина – окремого, індивідуального, справедливого, доброго й сердечного; їх на світі є немало, й деяких я знаю особисто. Це Андрій Сахаров і Сергій Ковальов – мужі, які рятували й рятують честь російського народу; Валерія Новодворська, котра напередодні чеченської війни мала мужність вигукнути на весь світ застережливе: «Мы – московская орда!»; Ольга Чайковська (прочитайте її статтю в «Литературной газете» за 31 травня 1995 року «Солженицын молчит» – й напевне зрозумієте, що стаття стосується й Вас, оскільки подібною була в обох вас доля, й своєю ментальністю ви схожі); зрештою, моя приятелька Інна Сергєєва… Господи, та чи ж усіх зможу перерахувати! Бо ж були іще Олександр Герцен й Іван Бунін… Та всі вони – зорі Росії; на землі, на жаль, густо мерехтять блудні вогні.

Й через це я переважно стикаюся не із світлими індивідуумами, а з російською сукупністю, яку перетворено в інструмент імперії, в ту ж орду, котрої століттями боявся і ще боїться світ, котра й нині виходить на демонстрації з портретами Сталіна й Берії й вигукує: «Борис, заставь хохлов накормить Москву!» Імперія виховала в середовищі своїх підлеглих російського хама, який ставиться до всього, що неросійське, з погордою, зневагою й нахабністю завойовника…

Ви, пане Негретов, закидаєте мені, що один із героїв «Орди» – Поважний Карлик – розмовляє «блатным языком» й це, мовляв, принижує гідність росіянина.

Звичайно, не всі росіяни так розмовляють… Та повірте, а втім, це Ви й самі добре