Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

на бік коаліційних військ і з німцями, наприклад, пішов на Париж? Відчуваю, як Ви знизуєте плечима, дивуючись із мого немудрого припущення, адже відомо, що Дантон мав нагоду втекти й не використав її: «Батьківщину на підошвах не понесеш». А Палій став на бік смертельного ворога України – Петра І, і його зрада вирішила долю Полтавської битви. Повірте, не хотілося мені згадувати скаліченого неволею воїна…

І останнє. Ви закидаєте мені, пане Негретов, що я своєю «Ордою» сію ворожнечу між нашими народами. То що ж мені тоді робити з Інною Сергєєвою, яка переклала російською мовою роман, а в своїй статті «И жалоба, и проклятье», надрукованій поруч з Вашою, залишила за мною право рівносильно ненавидіти і рабовласництво, і своє рідне каліцтво? Та, щоб зрозуміти позицію Інни Андріївни, треба спочатку самому прозріти, здерти великодержавну полуду з очей, навчитися вислуховувати мову колишніх невільників, змирившись з тим, що ніхто їм уст вже не затулить і за вільнодумство не розстріляє.

Наберіться терпіння й Ви: усвідомте нарешті, що з Вами розмовляє скривджений, проте добрий Ваш сусід, в хату якого мусите вже стукати й відчиняти двері без дозволу більше не посмієте. Наберіться й мужності – визнати його собі рівним.

Ви, певне, чули ось такий малоросійський анекдот. Мандрували якось москаль з хохлом, добре зголодніли, аж гульк – лежить біля дороги буханець хліба. «Поделимся по-братски!» – вигукнув москаль. «Давай краще по половині», – тихо відказав хохол.

Пане Негретов, Вам тому вдалося мужньо перенести каторгу, що Ви впору звільнилися від комуністичної облуди. Тепер залишилося так само благородно пережити розпад Російської імперії. Для цього треба позбутися як можна швидше панрусистської хвороби й визнати право інших народів на свободу. Це право дано Богом кожному на землі сущому. Бувайте здорові, дякую за гостину.

16

А є ще мандрівки повторні – і вирушати вдруге тими самими дорогами вкрай небезпечно, бо чигають на пілігрима неминучі прикрі розчарування. Не важтеся теж ніколи через значний проміжок часу зустрічатися з колишньою коханою: хай її первісний образ зостанеться у вашій пам’яті незмінним – без додаткових мазків, які наклав на нього час… Скільки разів я поривався пройтись дитячими стежками, щоб повернути собі хоча б на мить колишній свій душевний стан, в якому знаходився багато літ тому, – і це ніколи не вдавалося: мій час був зі мною, і я ні разу не мав сили по-фаустівськи омолодитися в моїй минувшині, розвіяній з порослих споришем стежок у безвісті вічності.

Проте багато чого діється поза нашою волею, і ось цієї пори, коли я працюю над другою книгою спогадів, покликано мене в дорогу, яку я вже пережив двадцять п’ять років тому і чимало написав про неї, – на Соловецькі острови.

Перша реакція на дзвінок з Української всесвітньої координаційної ради, який кликав мене у далеку мандрівку, була щемливо-радісною: мною на мить запанував той самий душевний стан, в якому я перебував у 1970 році, коли розпочинав роботу над романом «Журавлиний крик» з часів Петра Калнишевського й отримав від професора Георгія Фруменкова з Архангельська відповідь на свого листа: автор книги «Узники Соловецкого монастиря» запрошував мене в поїздку на Соловецькі острови…

О, яке то чарівне відчуття, коли тебе женуть з рідного дому стоси несписаного паперу! Уже робота розпочата, вже маєш що сказати читачеві, вже відчуваєш наближення Бога, і раптом опускаються тобі руки: сказати маєш що, а не знаєш як, бо не бачив увіч предмета дослідження, – і ось перед тобою відкривається шлагбаум… Яке то ні з чим не зрівнянне, солодке і тривожне передчуття дороги, на яку ступаєш першовідкривачем!

Щемливо-радісне почуття цього разу тривало недовго, й було воно гріховним, як згадка про молодечу романтичну пригоду, – все ж уже пройдено, книга давно написана, вона отримала своє сповна – від ажіотажу до байдужого ставлення до неї, а проблема перевезення праху останнього кошового отамана в Україну до 305-ї річниці від дня його народження – то вже справа інших, я свою лепту для увіковічнення пам’яті Петра Калнишевського сплатив давно.

Їхати вдруге на Соловки категорично не хотів – боязко було перелопачувати власну історичну версію, що являє собою своєрідний сплав фактажу й домислу, страшно було руйнувати своє власне кліше, яке вже залишило відбиток на сторінках роману.

…Понад п’ятсот років тому непевним морським шляхом на плоті або човні, а може, на вутлому карбасі, придбаному в зубожілого купця, втекли з грішного світу два боголюбиві іноки: Савватій – постриженець Білозерського монастиря – і Герман з карельського берега. Знали-бо вони, що десь серед Стуленого моря лежать незаймані острови, які належать Новгородській землі, звані Соловецькими, де можна усамітнитися й віддати себе всеціло служінню Господньому.

Дістались островів улітку й, напевне, були вражені соловецькою природою, бо замість безплідної пустелі побачили чарівні ліси, повні звірів і птаства, десятки чистих багаторибних озер, затишні долини, соляні заплави моря. Побудувавши дерев’яну церковцю й поставивши високого хреста поблизу Чудової гори, названої потім Сокирною, іноки вернулися на материк вербувати ченців для сукупного проживання на Соловках – щоб там молитися й вести рибний та соляний промисли.

Савватій помер у Холмогорах, а нову партію іноків очолив новгородський ієромонах Зосим, який 1436 року побудував на місці сьогоднішнього монастиря чернечу келію. Слідом почали сюди прибувати на постриження помори, фіни, карели, норвежці.

Правителі Московії швидко оцінили стратегічне значення Соловецьких островів у боротьбі проти північних сусідів. Новгородська посадниця Марфа Борецька приписала монастиреві землі на узбережжі Білого моря, названого Студеним, монастир швидко виріс, обгородився. Особливо зміцнів за Івана Грозного, який