Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
«Так чи не так?» – мовчки запитую в настоятеля Соловецького двору в Архангельську ієромонаха отця Стефана – статечного вродливця з кучерявою чорною бородою. «Істинно так, – відповідає він теж мовчки, з цікавістю придивляючись до двох сивоголових пілігримів з України, й, повагавшись мить, запитує вголос з ледь прихованим викликом: – Значить, відділилися… А навіщо це вам?»
Отже, я таки поїхав у повторну мандрівку на Соловки. Розвідувальною «експедицією» в справі перевезення праху Петра Калнишевського, яка складалася з двох чоловік, керував Віктор Федосєєнко – добрий товариш у дорозі й здібний організатор. Спонсорував «експедицію» канадський бізнесмен Максим Марченко через фундацію Івана Багряного в Торонто… Я поїхав – мусив поїхати, адже єсьм першим українцем, який колись добровільно ступив на соловецьку землю й дав Україні найсучаснішу інформацію про сліди останнього кошового отамана Запорозької Січі на північних островах… Ми поселилися в архангельському готелі й шукали способу, як добратися на Соловки. Теплохід іде двічі на місяць, ми не втрапили в час, а літак – раз на тиждень, і квитки в авіакасі видаються тільки на підставі довідки з Соловецького двору про те, що ми – паломники.
Отець Стефан, ласкавий та інтелігентний, злегка примруживши очі, чекає нашої відповіді, і я кажу як можна обережніше, щоб не розсердити його й отримати посвідчення паломників: «Україна відділилась для того, щоб жити незалежно».
Отець Стефан не реагує на мою відповідь; він говорить з певним нальотом ностальгії – і це найбільше ранить! – що сам родом з України і тому ніяк не може зрозуміти, «навіщо нам це». Ох, скільки їх таких – родом з України: солженіцини, шахраї, завірюхи… І Ярема Вишневенький теж був українцем з походження! Господи, як довго треба ще нашому Мойсееві водити народ по пустелі, щоб вигибнув останній ситий раб?
…Монастирські владці – напевне, такі ж благовидні, як і наш отець Стефан, – виявились неябиякими господарями: бурхливо розвинули соляну, ткацьку, рибальську, деревообробну промисловості. Подиву гідні канали, які з’єднують п’ятдесят шість соловецьких озер в єдину водну систему для водопроводів і млинів; у трапезну ішов квасопровід із квасоварної башти. Та зовсім фантастичним виглядає вирощування південних фруктів у краю, де зима триває дев’ять місяців. На Олександрівській горі, за кілька кілометрів від кремля, монахи вибілювали віск; тепло з цієї фабрики підводили по трубах під коріння яблунь, виноградних кущів, абрикос, і вони щедро плодоносили!
Монастирські будівлі: кілометрова стіна в шість метрів завтовшки й десять висотою викладена з багатотонних диких валунів; вісім височенних масивних башт, що виростають із стіни, Успенський, Благовіщенський, Спасо-Преображенський собори, Голгофо-Розп’ятський скит на Анзермському острові вражають величністю зодчества.
Та найчіткіше й найболісніше вписалися Соловки в історію Російської, а потім російсько-більшовицької імперії страшною таємницею, яка й сьогодні до кінця ще не розгадана.
Симпатичний хохол отець Стефан сидів за бюрком і виписував довідки про те, що нам, як паломникам, дозволяється в’їзд на Соловки, а перед моїми очима пропливали роздуми і згадки про моє чвертьстолітньої давності перебування на островах. Віктор Федосєєнко весь яснів у передчутті подорожі на екзотичний архіпелаг, я ж, поринувши у спогади, які повертали мені святкове відчуття стану праці над найулюбленішим моїм романом і, зрештою, – мить проминулої молодості, ніяк не міг ідентифікувати їх з новою подорожжю, котра, напевно, принесе інші, може, й гірші враження і назавше зітре колишні; я підсвідомо бажав, щоб мандрівка не відбулася.
Лише протягом ста років із майже шістсотрічної історії Соловецького монастиря виключно чернечою функцією було служіння Богові, промисли та оборона краю з півночі. Соловецький архіпелаг, одрізаний від світу морем і позбавлений дев’ять місяців на рік будь-якого зв’язку з материком, став найзручнішим місцем заслання особливо небезпечних політичних в’язнів, про яких не повинен був знати закріпачений світ царської Росії.
Монахи взяли на себе функцію катів у рясах. Жахливішої винахідливості у справі мордування в’язнів, до якої додумувалися святі ченці, важко уявити. У підвальні порохові погреби під баштами, в ті камінні мішки, які сконструював для воєнних потреб архітектор-монах Трифон, навічно замуровували політичних в’язнів, годуючи їх «хлібом сльозним». До непокірних застосовувалися тортури «с пристрастием», биття батогами, накладання оков ножних, ручних, ошийних, стінних, вирізування язиків та виривання ніздрів. Мало того, до половини XVIII століття існували так звані земляні тюрми— ями під келарською палатою та в інших місцях монастиря, куди кидали людей на з’їдання щурам.
Глухі чутки ходили поміж народом про страшні Соловки, але ніхто не міг сказати чогось конкретного: в глибокій таємниці зберігалася тюремна документація та листування архімандритів з архангельськими губернаторами й синодом.
Перший підняв завісу над моторошною історією соловецьких казематів український учений П. С. Єфименко, який у 1875 році, рівно сто років після арешту Петра Калнишевського, опублікував у листопадовій книжці «Русской старини» статтю «Калнышевский – последний кошевой Запорожской Сечи».
Відтоді біографія Калнишевського та багатьох інших в’язнів Соловецького монастиря перестала бути загадкою. Про Соловки з’являється література. Це книга М. Колчина «Ссыльные и заточенные в острог Соловецкого монастыря», Д. Яворницького «По следам запорожцев», П. Іванова «Соловецкая монастырская тюрьма», Д. Бенедиктова «Палачи в рясах», Г. Фруменкова «Узники Соловецкого монастыря».
Трагічна доля запорозького полководця викликає обурення й подив, захоплення і співчуття. Однак коли абстрагуватися від емоцій і вникнути в політичну сутність трагедії Калнишевського,
