Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Мандрівка до себе самого виявилась найтяжчою. Споглядати себе – справа майже неможлива, це ж треба поєднати в одній особі суб’єкт і об’єкт, й немає потреби задумуватися над тим, який з цих двох силових полюсів переможе: кожна людина схильна вибілюватись, виправдовувати свої прогріхи, самовивищуватись: набагато ж легше бачити скалку в чужому оці, в своєму поліна не помічаючи.

Та я мушу цю подорож здійснити: коло моєї творчості, в якій я був суддею довколишнього світу, ментором, дидаскалом, моралістом, раптово замкнулося написанням роману-студії «Ренегат» й віддалилося від мене: я дістав можливість спостерігати й оцінювати свої романи на правах будь-якого читача, але – не більше. Моя творчість перестала мені належати, і я, який досі не мав права сумніватися у справедливості своїх оцінок і присудів довколишньому оточенню, бо лише так в моєму трактуванні воно могло ожити в образах на літературному видноколі, залишився сам із собою, і сумніви навально увірвалися в мою душу.

А чи не помилився я в своїй беззастережній вірі в божество – український народ, і чи потребував він від мене тієї віри, бо хто ж я врешті-решт такий; а чи справді мій народ обраний Богом для незалежного існування, і взагалі – чи існує той Бог, який бачить Україну й опікує її; а може, божество Україна, яка, на мою думку, повинна стати наріжним каменем нової європейської будівлі, – моя вигадка, і я своїми настирливими закликами до збереження історичної пам’яті заважав людям спокійно жити, й, можливо, «оманну» вигукували тільки навіжені ідеалісти, які нічого спільного з потребами народу не мають, і мені давно вже винесено присуд – «розіпни його»? А врешті, чим я заборгував перед людьми, що мушу розплачуватись або хоч про розплату думати? Й таки насправді довкола мене, серед своїх почулося виття: забирайся від нас, ти прийшов від лукавого, і душа твоя благословляє не Господа, а сатану: так і називалась перша погромна стаття – «Благослови, душе моя, лукавого…» Якщо анонімний автор наважився аж так чорно перефразовувати початок головної молитви з Літургії, то, може, я справді несвідомо став союзником нечистих для мого народу сил?.. Або ж нечисті сили самі рушили в наступ на зухвальця, який насмілився виповісти їм крихту правди у вічі? Адже за самодіяльними погромниками стояла ще міцна прокомуністична сила, яку я в ошельмованій книзі поіменно вивів на ешафот ганьби.

У цих сумнівах переміг, звісно, суб’єкт над об’єктом: я визначив для себе, що виття підняв не народ – читач ревно мене підтримав; підняли його заховані за спинами авторів погромницьких статей нащадки більшовицьких смерторобів, які й нині намагаються перетяти мій зв’язок з Божеством, таким чином заштовхуючи мене в твариноподібне стадо особин, де мій розум, даний мені Богом і народом, більше не знадобиться; вони аж тепер по-справжньому оцінили супротивну їм мою працю – й саме в той момент, коли замкнуте коло моєї творчості повинно було запрацювати без мене, вирішили скомпрометувати, зганьбити, в болото затоптати автора, щоб усяк ним гидився і всяк визнав його рецепти шкідливими для власного здоров’я… Зрозумій, читачу, що в цих роздумах я маю на увазі не тільки свій, а весь духовний набуток моєї нації, в який я вклав скромну частку.

Мої найближчі приятелі – Р. Кудлик, Р. Безпалків, Н. Бічуя – сказали: «Тобі саме життя підносить цікаву антиномію „осанна – розіпни“, розв’язанням якої ти міг би розімкнути коло, що відчужилось від тебе. Тобі потрібно проникнути в нього персонажем, яким станеш сам, й по-новому глянути на свій доробок— в такий спосіб ти б завершив цикл своїх романів і проклав мостик, який перевів би тебе з минулої епохи в нову». Не можу запевнити, що саме так вони висловилися, це я вже сам для себе в подібний спосіб розшифрував підказану ідею, але ж було що розшифровувати, й спасибі їм за те.

Відтоді почав переслідувати мене образ Томи Невірного, який спонаважився підняти людину на недозволену дотоді Богом висоту, щоб ніколи більше не загрожувала їй кошара, призначена для твариноподібних істот, й заявити повселюдно, що Господь дав людині богорівний розум, прирівнявши її до себе не тільки образом і подобієм, а й духовністю. Я прагнув увійти в образ Томи й злитися з ним; переді мною постала потреба піти на прощу до тих місць, де Тома вкладав свої персти в Христові рани, прагнучи наблизитись до висоти Спасителя. Проте мандрівка на прощу мені аж ніяк не світила…

Я відповів своїм друзям: «Для того, щоб написати такий твір, треба побувати в Єрусалимі, а я ніколи там не буду».

Господь почув мою журу. Буквально за тиждень після цієї розмови (було то ранньої осені 1993 року, ще за мого депутатства) підійшов до мене заступник міністра культури Юрій Сердюк і спитав, чи не захотів би я взяти участь у круїзі, який організовують культурологи Росії, в групі українських представників на теплоході «Тарас Шевченко», круїз пролягатиме через Стамбул, Афіни, Єгипет, Ізраїль… То був перст Божий!

До групи увійшли академік Петро Толочко, голова Спілки художників України Володимир Чепелик і я, а очолив її поет і функціонер Юрій Сердюк, якого ми назвали командором.

То була прекрасна компанія, хоч не у всіх нас збігалися погляди на історію й сучасне політичне життя, – а чи доконче потрібен усезагальний унісон? Не думаю: за час цієї подорожі кожен з нас щось узяв для себе в іншого, й, напевне, Петро Петрович після наших подекуди гострих дискусій став хоч трохи більшим прихильником особистості Мазепи, я ж, у свою чергу, почерпнув у нього науку витримки в суперечках і грунтовного аргументування своїх постулатів. Скульптор Володя Чепелик, автор знаменитого пам’ятника Тарасові Шевченкові у Чернігові, в дискусії ніколи не втручався й потішав нас дотепними селянськими анекдотами, а Юрко Сердюк був зв’язковим між нами