Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Згодом львів’яни мали можливість вітати поетесу Зою Когут у Спілці письменників. То був радісний поетичний вечір української калини, яка цвіте і плодоносить у належний для України час.

…Півтора місяця гастролювала наша концертна група в Австралії – з неабияким успіхом. Це була перша зустріч українців з двох світів після тривалої насильницької розлуки. Вперше подивилися мешканцям України в вічі ті, що виросли, дозріли й нащадків привели у віддалених землях, а українцями не перестали бути, бо, поки існує на світі одна-єдина українська земля, є впевненість, що живе мати, спроможна, хоч із запізненням, згорнути до себе своїх дітей.

Я продумую нині рядки з першої книги своїх спогадів – про мою поїздку в Австралію – і відчуваю, як багато часу, стиснутого неволею, немов зріджений газ, що раптово виривається з балона на свободу, пронеслося над Україною за роки незалежності; як багато національної енергії, стиснутої терором до стану плазми, вивільнилося й дало несподіваний ефект – в позитиві й негативі, і як швидко треба на всі зміни реагувати, щоб упору збагнути їх: утвердитися в своїй рації або зрозуміти помилки; зуміти ті помилки вчасно виправити, мати відвагу попросити вибачення одне в одного за необачне слово, за хибну думку – ми ж вийшли на волю і через те буваємо засліплені, або ще не прозрілі, або ж надто видющі тоді, коли слід дивитися на світ примруженим оком. Будьмо мужні признатися до помилок, які неминуче-мусять нас супроводжувати при новому народженні в дорослому віці.

Я пригадую свою зустріч у Сіднеї з художницею-скульптором Іриною Мадей зі Львова, яка прижилася на чужині. Говорив їй, що вона із своїм талантом не повинна була покидати Україну. А Ірина мені показала галерею скульптур, що відтворюють нашу історію, біля церкви, в якій парохом служить отець Шевців, і я зрозумів, що мистецтво – теж Україна, її розширення в світі.

Мене боляче вразила зустріч з колись улюбленим моїм гімназійним депозитором Тарасом Жовніруком – вразила, як тоді мені здалося, його байдужістю до всього, що діється в Україні. І про це я з болем написав. Знаю від отця Шевціва, що панові Тарасові було гірко, коли він прочитав мою книжку, адже приїжджає-таки в Україну й віддає свої гроші на добродійні цілі. Я не відкликаю своїх слів, усе, що написав про нього, – правда. Та варто було мені під час нашої розмови стати на Жовнірукове місце й осягнути своїм відчуттям усе те, що довелося йому пережити, і я пом’якшив би тон. Хай вибачить мені пан Тарас…

Нема вже на світі мого доброго друга Левка Яськевича із Сіднея. Для мене його смерть – велика втрата, хоч я провів з ним усього десять днів. Він єдиний з усіх колишніх дивізійників, з якими я коли-небудь зустрічався, зумів мені пояснити й довести доцільність участі наших хлопців у Першій українській дивізії «Галичина», хоч була вона при самому народженні приречена на загибель. Українська молодь своєю жертовністю довела світові постійну готовність України створити при потребі своє власне військо, й ця наука дуже актуальна у наш час. Прошу вибачення в усіх дивізійників, діяльність яких я – через свою політичну непрозірливість – кривдно недооцінив.

Передаю глибокий поклін шановним і поважним паням – австралійським українкам, які опікувалися мною під час моєї подорожі, – Стефі Могильницькій, Галі Яськевич, Тетяні Шухевич – за доброту й делікатність, та найбільше за те, що вони ще раз мене переконали: українська жінка, де б не жила, зберігає наш національний світильник духу, й це вирізняє українок серед жінок світу.

Я мило згадую пана Михайла Гояна з Аделаїди, який, на відміну від пана Борця, нікого не повчаючи, сам поїхав в Україну із своєю найдобрішою у світі дружиною Марійкою, і працюють вони для України в Києві, ставшими меценатами добрих державних починань.

Хай благословить їх всіх Господь!

«Як я колись збирався навесні іти у світ незнаними шляхами…»

Ця дивовижна пісня, на яку порівну склалися Дмитро Павличко й Олександр Білаш, завжди бринить в моїй душі перед мандрівкою. Іноді здається, що вона звучала в ефірі ще під час мого народження й закликала, щоб я все життя сповнював найважливіший чин: завжди повертався з далеких доріг на свої пороги – чи то збагаченим і щасливим, чи зубожілим і зраненим, аби лише з матірним заповітом, виписаним на канві душі.

Багато творів написали разом ці автори, та я не знаю, чи є у їхньому доробку, і взагалі в українському мелосі, щось правдивіше, – та й не пісня це, а радше перше правило морального кодексу людини, яка доконче мусить повертатися додому, бо в цьому дійстві таїться сенс існування одиниці, родини, нації. Коли ж не дотримуватися святого правила, тоді одиниця стає волоцюгою, родина розпадається, а нація перемінюється в орду.

А втім, як на мене, України, мого відвічного дому, вистачило б для подорожей на все життя. Можливо, світ мій став би вужчим, якби не пізнав я хоч трохи того космосу, що простирається поза моєю вітчизною, та незмірно поглибився б, коли б я пропустив крізь свою душу її всю і вся вітчизна залишилася б у мені.

Я прагнув пізнати Україну і, здавалося, зробив це, бо ж побував майже у кожному регіоні. Проте «майже» – то ще не все, чомусь-то я ні разу не дійшов до східної межі моєї батьківщини, то чи ж мав право, не змірявши її з краю