Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Я тумаки мав і попросив батька, щоб пустив мене до Коломиї: в господині на квартирі залишилися мої книжки, а щонайголовніше – і найпотаємніше! – саморобна книжечка віршів і повість «Кривавий тан», яку трохи пізніше під час обшуку реквізував капітан НКВД Шкрупила, про що я вже розповідав у попередній книзі спогадів… «Твори» мої були виключно антирадянські, і я потерпав: що, як червоні займуть Коломию й почнуть робити по квартирах ревізії і книжечки мої потраплять у руки енкаведистів. Хіба я міг передбачити, що енкаведисти знайдуть їх саме у Трачі?

Батько спочатку й слухати не хотів, та потім зважив, що в коломийському регіоні ще досить спокійно і вода в Пруті мілка, та й хлопець ще малий, непримітний, а книжки й справді треба забрати, де їх потім дістанеш (про мої твори й не здогадувався), й пустив мене. Скільки там тої дороги до Коломиї: три години туди, три назад – до обіду й вернеться.

Брід справді був мілкий, я перебіг річку по камінцях, а на душі було чомусь тривожно. Над Карпатами клубочилися дощові хмари, щось там гуло й шипіло між небом і землею (чи то рання гроза, чи, може, гармати?) – до вечора могла прибути вода… Але не в цьому, мабуть, була причина моєї тривоги – то муляв душу взятий на себе небезпечний обов’язок… Ні-ні, я зовсім не боявся, навіть пишався довір’ям старшого брата: Євген попросив мене повернути на зворотній дорозі до Воскресінців, що під Коломиєю, і взяти в його приятеля (прізвища не пам’ятаю) не якусь там дрібницю, а старий австрійський наган з патронами, давно Євгенові обіцяний, а нині дуже потрібний – Нусько збирався йти в УПА. «Та ти не бійся, дурню, тепер якраз можна пронести: німці відступили, а совєтів ще нема, хто тебе зачепить?» – заспокоював мене Євген перед дорогою.

Німців і мадярів у Коломиї справді не було, вони перейшли Прут по Вербізькому мосту й, підірвавши його, зупинилися на правому березі ріки. Совєтські літаки атакували ворожі позиції, рев винищувачів витискав обклеєні смужками паперу шибки у вікнах будинків; низько понад ратушею пролетів підбитий дванадцятимоторний пасажирський літак з німецькими втікачами; він горів, і за мить почувся оглушливий вибух на торговиці. Горіла теж моя гімназія, полум’я бухало з вікон; я згадав про природничий кабінет з опудалами розмаїтих, які тільки живуть на світі, звірів і птахів – і все це піде з димом! Я проник крізь дим до кабінету, там гоготів вогонь, але я таки схопив пелікана, що стояв скраю, й вибіг з ним на вулицю; того пелікана залишив у господині на квартирі, й, забравши в рюкзак книжки і свої «твори», подався до Воскресінців.

Нуськового приятеля дома не застав, на смерть перелякана мати сказала, що сина розшукувало гестапо й він утік з дому. «А ось це, – показала на обгорнутий брудною шматою пакунок, що лежав на підвіконні, – мав хтось забрати. Я до того не мішаюся, з вогнем бавитеся, бахурі кляті! Може, то й для тебе…»

Я взяв пакунок до рук, він був важкий – так, це наган і патрони! Поклав згорток у рюкзак і квапно рушив до грушівського броду.

З Карпат насувалися чорно-сиві хмари – ті самі, які вранці клубочилися над далекими верхами й, напевне, розроджувалися там зливами, а може, й снігом; я добре знав примхи Пруту, який з мілкої річки умів ставати раптом лютою потворою, що котить брудні вали й змітає все на своїй дорозі. До Коломиї вертатися боявся: місто вже зайняли совєти, й страшніші вони були для мене за німців – перед очима завше стояли штабелі змасакрованих трупів, винесених з тюрем на початку липня 1941 року… Все виднілася попереду жовта бинда ріки, в якій загрозливо прибувала вода; повз мене розбейканою дорогою пронісся, немов скажений, однокінний віз: фірман безжально батожив коня й не зважав на моє благання взяти з собою, ще й цвьохнув батогом над моєю головою, відганяючи… Господи, як це він міг полишити мене самого на зарінку, ще дитину; Боже, чому люди в страху стають такими самолюбами? Я таки побіг за возом, та враз мене – на одну лише мить – зупинило свердляче виття: щось важке й страшне летіло назустріч, угвинчуючись в загусле від хмар повітря; воно, те страхіття, цілилося мені прямо в груди, і пробило їх, і полетіло далі, сухо й лунко розірвавшись за спиною, і рій залізних джмелів розлетівся увсебіч. Аж тоді я почув голос гармат – долинав він здалеку, аж із-за пилипівського Погорільця; снаряди один за одним летіли в напрямі Коломиї й, не долітаючи, безладно розривалися на зарінку.

То за Прутом розпочала канонаду мадярська артилерія, та я про це не міг нічого знати, я й поняття не мав, що опинився між лініями фронту: з Коломиї наступало совєтське військо, а мадяри, прослизнувши через Вербізький міст, зайняли бойові позиції від Іспаса до Пилипів на правому березі Пруту.

Неначе прострілений наскрізь гарматним снарядом, я помчав за фірою, яка вже досягала броду, й таки наздогнав, ухопився обома руками за розвору й зайшов у ріку аж по шию; крижана вода на очах прибувала, фірман не оглядався, а я вибратися на воза не мав сили; брудна гуща добиралася мені до рота, я вже плив за возом; угорі під низьким небом сліпуче спалахували бліді світелка, немов там запалювались на мить карбідні лампи, і свистіло повсюдно, цвьохало, рябіла вода від фонтанчиків – то розривалися мадярські шрапнельні снаряди. Врешті я відчув ґрунт під ногами й пустився розвори; віз прудко віддалився, нібито я його дотепер затримував, й саме в ту мить накотився високий вал води й відкинув мене далеко на рінь.

Доки житиму, не забуду того газду-фірмана, що зустрівся мені на переправі між фронтами. Надкришилася тоді моя віра у своїх людей; я ж думав, що вороги існують тільки зовні – з одного і з другого боку ріки, ба ні: ворог є й посередині, він сидить у нашому національному нутрі, ми самі собі стаємо