Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Директорія, виїхавши до Білої Церкви, в розташування полку галицьких січових стрільців, який перейшов на її бік, на певний час зосередила в своїх руках керівництво повстанським рухом в Україні. Протягом другої половини листопада — першої половини грудня 1918 року під її контроль перейшла більша частина території України. Директорію підтримали гетьманські війська: дивізія «сірожу- панників», що перебувала на Чернігівщині; запорізька дивізія, яка стояла на Харківщині; «чорноморський козачий кіш», який формувався у Бердичеві, та інші. Фактично влада Скоропадського трималася тільки у місті Києві, та й то висіла на волосині.

Після того як повстанська армія розбила гетьманські частини під Мотовилівкою, в розпорядженні Скоропадського майже не залишилось військових сил. Київ обороняли тільки добровольці та незначна кількість російських офіцерів. 14 грудня війська Директорії ввійшли до Києва, а опівдні генерал Скоропадський підписав останній офіційний документ: «Я, гетьман усієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюсь від влади. Павло Скоропадський». Свої повноваження він заповів урядові, але того ж дня Рада міністрів всю владу передала до рук Директорії, яка 17 грудня оголосила гетьмана поза охороною закону, а його майно конфіскованим.

Деякий час генерал Скоропадський переховувався у Києві. Слід відзначити, що С. Петлюра знав місце притулку колишнього гетьмана, але не дав наказу про його арешт. Існує дві версії щодо цього факту: перша — Директорія на переговорах з німцями все–таки погодилася на вільний виїзд Скоропадського з України. Друга — С. Петлюра був членом масонської ложі, яка й заборонила йому чіпати генерала. За допомогою німців Павло Скоропадський виїхав за кордон — спочатку до Швейцарії, а потім до Німеччини, де йому була дарована вілла та призначена пенсія. На певний час колишній гетьман відійшов від політики.

Після громадянської війни в європейських державах осіла численна українська еміграція. Варшава, Берлін, Прага, Відень, Париж стали центрами перебування вихідців з України. Політична і воєнна поразка, складне переплетіння ідейних орієнтацій приводили до появи на арені емігрантського життя нових політичних груп.

Однією з таких організацій і став «Український союз хліборобів–державників» (УСХД), що виник у Відні в 1920 році. До нього ввійшли представники вже відомих партій — Української демократично–хліборобської, Союзу земельних власників та колишньої Громади. Засновником УСХД був В. Липинський, великий землевласник з Уманщини, ідеолог монархічного напряму в українській еміграції. Емісари організації декілька разів приїжджали на віллу у Ванзеї, мальовничому передмісті Берліна, де разом з сім’єю проживав П. Скоропадський. Врешті–решт, їм вдалося переконати його в тому, щоб він очолив Союз.

У цей час П. Скоропадський знов повернувся до політики. Він брав активну участь у політичному та культурному житті української еміграції, зокрема заснував у Берліні Український науковий інститут, а також працював над своїми «Споминами» та листувався із гетьманцями. Завдяки його зусиллям зростав авторитет Союзу серед української еміграції, утворилися філії у Чехословаччині, Франції, США, Канаді та Західній Україні.

Щоб залучити до спілки широке коло української еміграції, її голова доручив провідному теоретику УСХД В. Липинському розробити модель майбутньої монархічної Української держави. Так у середині 20–х років з’являється теорія «Української дідичної, класократичної, трудової монархії–гетьманства».

У часи Другої світової війни П. Скоропадський, користуючись впливом і зв’язками в німецьких військових колах, визволив із тюрем та концентраційних таборів чимало українських патріотів, причому не лише гетьманців (наприклад С. Бандеру). Щоправда, його спроби об’єднати навколо себе всі українські національні партії та організації, а також провести до німецької адміністрації в Україні своїх людей успіху не мали.

Загинув П. Скоропадський, можна сказати, випадково. 16 квітня 1945 року, їдучи машиною, він потрапив під бомбардування авіацією союзників на станції Платлінг, що поблизу Мюнхена. Через десять днів Павло Скоропадський помер у шпиталі монастиря Меттен.

Донька гетьмана Єлизавета Кужім–Скоропадська із сумом згадувала ці трагічні дні: «26 квітня до Метгена в’їхали американці… Вранці того дня помер мій Батько… Скільки я не питала щодо труни й священика, монастирські сестри нічого не знали… Незважаючи на всі заборони, я вийшла з лікарні… Я пішла на цвинтар і там на носилках знайшла Батька без труни. Він був загорнутий в сіре церковне покривало. Грабарі рили могилу… Через деякий час грабар знайшов священика греко–католика… Він звернувся до мене по–українськи: «Мені одна жінка сказала, що на мене чекає українка». Я попрохала поховати мого Батька… Спочатку він сказав, що не знає, чи зможе він це зробити, і запитав: «А хто Ваш Батько?» Я відповіла: «Гетьман Павло Скоропадський!» Він був дуже вражений: «Я його поховаю, це для мене велика честь». Син Галицької землі отець Григорій Онуфрій дістав труну, простеньку дерев’яну домовину, пофарбовану чорною фарбою, та приніс чудовий невеликий згорток сірого українського полотна і ще менший згорток білого…

То були останні хвилини в моєму житті, коли я ще могла надивитись на свого Батька… Вираз його обличчя був спокійний… Мені здавалося, що він мені усміхається…»

Ось і перегорнуто останню сторінку оповіді про Проводарів нашого народу — ясновельможних гетьманів. Хочемо застерегти, шановний читачу, що ми — автори–упорядники, укладаючи пропоновані нариси, зовсім не ставили собі за мету подати найвичерпніші біографії гетьманів України та розкрити історію їхнього життя та діяльності у всій повноті й деталях. Ми лише, опираючись та використовуючи дослідження істориків минулого і сучасності, спробували через біографії наших керманичів привернути увагу до сторінок історії нашої Батьківщини, показавши її через призму особистостей наших гетьманів.

Наша оповідь про володарів гетьманської булави стала можливою лише завдячуючи фундаментальним дослідженням таких сучасних науковців, як: В. Смолій, В. Степанков, Ю. Мицик, Т. Чухліб, С. Павленко, В. Сергійчук, В. Горобець, Я. Дашкевич, В. Борисенко, В. Замлинський, О. Путро, П. Сас, О. Гуржій, В. Ульяновський, Н. Герасименко, В. Панашенко, Н. Яковенко, Т. Яковлева, В. Корнієнко,