Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

і про літературу образно-поетичну. Трудами великорусів чи українців, з XVIII в. зробило, що чим дальше усе більше стали появлятися в Росії люди, которі могли йти за передовими поводирями європейської науки і мислі, але дещо робити зовсім самостійно і прикладувати свій могучий голос до общого хору передових умів європейських, як математик Остроградський, хірург Пирогов, фізіолог Сєченов, клініціст Боткін, публіцист Герцен, не щитаючи тих, котрі трудяться наукою про Росію по тим же ідеям, по яким європейці трудяться над наукою про свої землі, котрим, як напр. Костомарову, тільки незнакомство європейців з руським язиком шкодить, що їх імена не поставлені рядом з іменами Тьєрі, Маколея і т. д. Так само знакомство з поетичною літературою і естетичними ідеями передових народів Європи зробило те, що у Росії появились такі творці поетичні, як Грибоєдов, Крилов, Пушкін, Гоголь, Тургенєв (я тепер про тих, що писали по-українському, не говорю), которих чим дальше, тим більше уся Європа бере в пантеон всесвітніх геніїв. Я мушу зостановитись надовше над образно-поетичною натурою літератури російської для того, що література поетична мала в Росії особливу силу, тогді як наукова і політична була зупинена реакцією; а ще для того, що розбор поетичної літератури російської дасть нам факти для того, щоб точніше розрішити питання, що таке російська, або руська література у Росії, а що таке великоруськаі у яких вони відносинах стоять до української.

Ми бачили, що російська література теоретично-наукова, т. є. те, що писалось з XVIII в. мовою, котру у Галичині зовуть російською, або великоруською, і котора справді по составу своєму близька до великоруського наріччя, було і є тою скарбницею, з которої і великорус, і малорус брав і бере знання і ідеї общеєвропейські, з котрої він може познавати й те, що робилось і робиться на його землі. Так само більшість того, що писалось у ХІХ в., а особливо од Пушкіна, у поетичній літературі російській, висказало думи і змалювало образи життя культурного шару громадського – як передового, здорового, так і одсталого і паразитного – по усій Росії, на північ, як і на полудне. Пушкін, Рилєєв, Грибоєдов, Лермонтов у своїх ліричних п’єсах і поетичних монологах висказали ті думи, що і почуття, которі були у головах і серцях не тільки москвичів, новгородців, але і полтавців, киян, катеринославців і т. д. Змальований Пушкіним Онєгін і Ленський, Грибоєдовим Чацький, цей прототип декабристів, жили по всій Росії, говорили скрізь однією мовою – і назвати Пушкіна, Рилєєва, Грибоєдова (хоть у посліднього є кілька не стільки великоруських, скільки спеціально московських типів) великоруськими тільки писателями, буде гріх проти правди реальної. Те саме треба сказати про Лермонтова, виключаючи хіба його «Песнь о Калашникове», про Герцена з його романом «Кто виноват», в которому намалював прототип російського ліберала 40-х годів (Бельтов), а далі про романи Тургенєва, особливо ті, у которих малюються типи передових людей російської громади ідеалістів Рудіна (1857), Лаврецького («Дворянское гнездо», 1859), юмористів (як скульптор Шубін у «Накануне», 1860), нігілістів (Базаров в «Отцы и дети», 1862), про половину стихів Некрасова (не ту, у которій він малює життя народу великоруського, як у другій половині, а у которій він розказує ті думи і про ті типи, которими повні були передові кружки російської громади у 50 – 60 годи н[ашого] віку), про роман Чернишевського «Что делать?» (1864), роман, у которому хоть і не все можна назвати правдо-поетичним, але которий намалював кілька образів з передової російської молодіжі 1860 р. Конкретно для галичанина, як не для росіянина, можна сказати так: молодші українці (і українофіли) усе-таки більше або менше підходять під типи Шубіна або Базарова Тургенєва, Рахметова, Лопухова і Кірсанова, Чернишевського, старійші більш або менш підходять під пом’януті вище типи Герцена і Тургенєва, що зовуться у Росії «люди сороковых годов», або не без іронії, «сороковисти», – так що галичанину, напр., которий хоче у типі зрозуміти своїх українських знайомих, треба б конечно прочитати романи Герцена, Тургенєва і Чернишевського. Правда, українська передова громада мала завсігди деякі одиниці свої, свої мотиви тих общих тем, которі займали голови російської передової громади. Так у старинному харківському українофільстві і слов’янофільстві буде щось одмінне од лібералізму і слов’янофільства столичних декабристів, але мало обсліджено цей бік культури на полудні Росії, хоть може б, якби хто з українського погляду розібрав хоть би життя і писання Каразіна, которого столітній юбілей цей рік настав, то, може б, і вловив деякі оригінальні одміни духу української громади часів Чацького і декабристів. Та й сказати, що Каразін, цей наш «маркіз Поза», як його звали при дворі Олександра І, цей настоящий основатель першого університету на Україні і слов’янофільства у Росії, і говорив і писав мовою російською. А з другого боку, Рилєєв, которий, якщо не помиляюсь, був родом з Чернігівської губернії і первий (другий Пушкін – «Полтава», третій Гоголь, четвертий – Шевченко) пробував увести у поезію освіченої громади української традиції історичні і звести їх з ліберальними ідеями передових людей (поеми «Наливайко», «Войнаровський»), обертавсь не тілько до українсько-козацьких, но й до старокиївських, і новгородських, і московських земських традицій, вибираючи по усій Русі теми, пригодні у всеросійського народного патріотизму і лібералізму, і викладаючи їх на мові, общій тогді усій передовій громаді у Росії».

Драгоманов про перебування Шевченка в Україні

Між тим, щодо перебування Шевченка в Україні – першого після життя в Петербурзі – найавторитетніший після Франка дослідник життя й творчості Т. Г. Шевченка Михайло Петрович Драгоманов висловлює досить спірні міркування. Найбільший український вчений кінця ХІХ століття, посилаючись на свідоцтва окремих осіб та занадто покладаючись на них, або іноді по-своєму трактуючи ці спогади, часом досить нерівно зображує цей період життя й творчої діяльності Тараса Григоровича.

Утім замовчувати подібні міркування М. П. Драгоманова – означало б, напевно, певний відхід від історичної правди. «Чужбинський, – наприклад, пише Драгоманов, – малює нам життя Шевченка в Полтавщині, і Чернігівщині, в Києві, в той час, коли, як він каже, «наш поэт кипел вдохновением, стремился к самообразованию». Він каже, що Шевченко в нього в селі і в Києві було, лежачи найбільш «в ненастную погоду», читав журнали або потрібні йому історичні книги. Жаль, що Афанасьєв не сказав які. Він тільки згадує, що в нього Шевченко читав польські книги й журнали, а в Києві, каже Шевченко, він прочитав «все источники о гуситах и эпохе, им предшествовавшей, какие только можно достать, а чтобы не наделать промахов против народности, не оставлял в покое ни одного чеха,