Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

творів поета, розкриваючись у всій своїй безпосередності, ніби відсвічують неповторний образ автора, думи і помисли якого, виростаючи з джерел народних, формуються як високогуманний ідеал всіх тих, кому присвячено слово поета, з ким воно живе нероздільним життям. «…В році 1840, – писав Франко, – випливає наверх явище зовсім майже (виключаючи шотландця Бернса437) нове в літературі світовій – мужик, що більш як 20 літ життя двигав ярмо кріпацької неволі. Виступає він уже не як герой повісті або поеми, але як живий діяч, як робітник і борець за потоптані людські права всього поневоленого мужицтва, всього обідраного і скривдженого довговіковою історією українського народу, як защитник усіх кривджених, гноблених і переслідуваних. І що найцікавіше: зараз від першого появлення в друку його творів той мужик, недавній невольник, загальною опінією своїх земляків зістає признаним провідником, перворядним світилом української літератури»438.

Все, що було пов’язане з походженням Шевченка, з його дитинством, юністю, долею його особистості, не могло не позначитись на засобах і формах зображення народного життя, на самому підході поета до художнього осмислення народних характерів і типів. Зображуючи народ, Шевченко зображував себе, безмежно розкривався емоційно, психологічно. Відстань, звичайно, була, але не кардинальна. Була єдність органічна і в той же час цілеспрямована.

Усе це дуже важливий фактор, але, як підкреслює Франко, вирішальним для розкриття внутрішньої суті проблеми народності Шевченка є не тільки сам факт уваги поета до народного життя, а й те, з яких позицій показано народні образи, з національного і соціального погляду, так би сказати, не ззовні, а зсередини, на підставі яких політичних і морально-етичних засад.

Давня література, писав Франко, власне, «мужика не знала і життя його не ставила ніколи предметом для творів поетичних», у найширшому художньому осягненні. Шевченко був першим митцем, у творах якого народні образи показані з усією глибиною правди, безпосередності, щирості, піднесені на рівень високого благородства. Ніби продовжуючи свою думку і узагальнюючи її на підставі цілого ряду своїх попередніх спеціальних досліджень, Франко значно пізніше писав: «Як поет Шевченко так само своєрідний, можна сказати, винятково своєрідний, як і його доля. Він народний поет у найповнішому і найкращому розумінні цього слова»439.

У зв’язку з цим стисло зупинимося на двох застереженнях Франка, досить принципових. Народність Шевченка усією своєю сутністю протистоїть і протидіє будь-якому примітивізму, поверховості, спрощеності. Народність Шевченка є виявом духовності і найвищої художньої простоти. Невичерпні багатства народної мови, вироблені і утверджені віками, демонструють у Шевченкових творах свою красу і велич не способом стилізації, а художньо-естетичного осмислення, не раз і переосмислення, способом дальшого розвитку – насамперед, функціонального.

Відомо, що однією з джерелових основ творчості Шевченка, її народності є національний фольклор. І. Франко був, мабуть, першим дослідником, що в аналітичному плані розкрив зв’язки поезії Шевченка з уснопоетичною творчістю народу, розглянув найрізноманітніші шляхи, якими прямував процес використання поетом національних фольклорних надбань. Однак, головне полягало в тому, що Шевченко не копіював фольклорні зразки, елементи, а творчо, вищою мірою оригінально їх використовував, перетоплював у горнилі своєї геніальної творчості, жодним проявом не відступаючи від духу народного досвіду – історичного, художнього.

Навіть у тих випадках, коли Шевченко брав безпосередньо фольклорний зразок, поет лишався самим собою і змушував жити новим яскравим життям взірцеве художнє явище, утворене народом. У цьому виявляється одна з найістотніших тенденцій народності Шевченка. В одній із шевченкознавчих розробок 1889 року Франко писав: «Всі оригінальні прикмети його поезії: сердечна щирість, простота і заразом пластичність вислову, чудово чиста мова, увесь той, так сказати, сік українських пісень народних, з меланхолійною основою і відтінками делікатного юмору, перетворений у кипучу кров самого Шевченка, закріплений сильно його індивідуальністю»440.

Цю ж думку Франко розвивав і в наступних своїх працях про Шевченка. В одній із них на початку 1900-х років, наприклад читаємо: «Ні в одному місці не можна у нього помітити, що він намагається наслідувати мелодію; усяке наслідування, штучність і прикраса – для нього зовсім чужі. Його поезія відзначається найвищою простотою форми і змісту, композиції і вислову, – простотою, безпосередністю і природністю, що їх надибуємо в найкращих народних піснях. А при цьому не знайдемо у нього ні сліду тієї примітивної безособовості, якою відзначаються справжні народні пісні, навпаки, вся його поетична творчість у дуже великій мірі має суб’єктивне забарвлення, вона є безпосреднім виявом його сильної і благородної індивідуальності»441.

Народність творчості Шевченка розкривається якнайглибше і в найширшому образі в еволюції. На різних етапах ідейно-художнього розвитку народний зміст його творчості збагачується новою якістю, розгалужуючись під кутом зору певної специфіки. Саме Франкові, що підходив до кожної складної, об’ємної проблеми діалектично, конкретно-історично, вдалося так багато зробити у плані висвітлення основ народності Шевченка. У ранній поезії Кобзаря Франко бачив принципово новий тип романтичної творчості. Насамперед вона наснажувалася національно-романтичним світосприйманням у дусі уявлень і настроїв народу, світосприйманням, позбавленим через те національного егоїзму.

Народність ранніх історичних творів Шевченка визначалась тим, що в центрі їх були герої з народу, і тим, що їх вчинки, вдача, характер цілком відповідали ідеалу, виробленому трудящими впродовж віків. Тому попри окремі (слушні і, можливо, випадкові) спостереження у Шевченкових творах з минулого України, Франко відзначав одну властивість першорядної ваги, а саме те, що в них історичні події, історичні постаті, вся атмосфера минувшини відображені у відповідності з поглядами, його оцінкою навколишніх явищ і водночас, і це винятково промовисто, у світлі усвідомленої позиції автора. У тому розумінні Франко говорив, що Шевченко в романтичному баченні минулого, володіючи історичним чуттям, рішуче віддаляється від патентованих істориків України, які мало уваги приділяли висвітленню ролі народних мас в історичному процесі. Зазначимо, до речі, що погляд, відповідно з яким у ранніх історико-романтичних творах Шевченка повноголосно звучать мотиви ідеалізації минулого України, Гетьманщини, видається надто категоричним.

Не можна заперечувати, що елементи такої ідеалізації в окремих ранніх творах поета справді зустрічаємо, і вони, по суті, закономірні. Однак, їх не слід перебільшувати. Таке застереження наявне в ряді праць Франка. Відзначаючи досить виразний струмінь некритичного ставлення Шевченка до минулої історії України, Франко все ж вважав цю тенденцію значною мірою побіжною, невдовзі подоланою поетом.

У статті «Українці» (1906), знову повернувшись до ранніх творів поета з історичної тематики, але тепер на тлі загальнішої оцінки його спадщини, вчений висловив цікаву думку. Він писав: «Ідеалом Шевченка є не автономія козацької України, а вільна Україна «без раба і пана»; і битви козаків з поляками він оспівує не для прославлення кровопролиття:

«нехай бачать сини і внуки, що