Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко

3. Як продовження обох попередніх рис, націоцентричної і телеологічної, погляди на Шевченка і Донцова і Маланюка відображають радикальний і глибоко самосвідомий історичний перелом. Вочевидь, такий стан речей знаменує будь-яку фазу чи етап у рецепції Шевченка, тобто у раніших текстах Куліша, Драгоманова або Франка (Костомаров тут в упривілейованому становищі, бо він був першим, а тому переймався наголошуванням своєї першости): кожен, більшою або меншою мірою, ставить себе окремо і представляє себе родоначальником нового підходу. Водночас, це відчуття винятковости й нового початку супроводжує фактично будь-який програмовий і полемічний підхід… В цьому випадку, однак, є якісне розходження: перерва або цезура в даному випадку є ідеологічною і в її повному охопленні (тобто із Донцовим) стає тотальною… для них справжнє, тобто національне – йдеться тут, звісно, про тавтологію – розуміння починається лише від них: перед ними існувало (переважно, а то й винятково) тільки псевдошевченкознавство. Маланюк, щоправда, допускає певні нюанси. У пізнішій статті (рецензія на біографію Шевченка Павла Зайцева) він перелічує письменників, які «відбронзували» канонічного «Кобзаря» Тараса і відновлювали справжнього, живого Шевченка. Список є досить осяжним, хоч виразно обмежується до виразно антисовєтських критиків, тобто в його порядку Степана Смаль-Стоцького, Дмитра Донцова, Дмитра Чижевського, Дмитра Антоновича, Олександра Дорошкевича («Шевченко в житті»). Єдиний, хто не пов’язаний з цими академічними науковцями, це публіцист-ідеолог Дмитро Донцов, і його присутність тут знову відбиває Маланюкову залежність і пієтет. Одначе 1917 року, напередодні війни, коли насувалися нові потрясіння, його судження категоричніші та, як завжди, емоційні: «Ані великою помилкою, ані химерним парадоксом не буде твердження, що Тараса Шевченка – живого і несмертельного – уздріли ми допіру по історичній провесні 1917 року. Із того часу вдивляємося все напруженіш і уважніш в його невпинно зростаючу постать.

Потрібно було аж тектонічне зрушення історії, потрібен був аж пламінь вогню, щоб в нім «її окраденую збудять», потрібні були аж «мартівські» іди України, щоб в димові і пожежах революції, з першими судорожними відрухами поволі притомніючого Лазаря, побачили ми, здавалося б, знайоме, але яке ж відмінне обличчя, і відчули тисячократно спотужнілий палючий і спалюючий дух» («До справжнього Шевченка»).

Тут можна звернути увагу на дві особливості. Перше, що цей текст виголошено на студентській «академії» у Варшаві, і його високий патос відповідає жанрові публічних зборів. Із погляду рецепції загалом, це той жанр, який великою мірою зумовлює гіперболізм та емоційність різних виплесків емоцій навколо Шевченка. Варто також звернути увагу на те, що цей публічний, «народний» контекст є базовою рушійною силою в більшості як націоналістичних, так і совєтських інтерпретацій Шевченка – і ця уявна трибуна також великою мірою характеризує ранні коментарі. Та за всієї емоційности й патетичности Маланюкові міркування мають своє зерно правди, як наголошував Еліот, кожний вік не лише бачить минуле і його канонічні тексти по-різному, а й змушений так робити; кожне покоління має право наполягати на своїй перспективі. Основна відмінність тут у тому, що для Маланюка це право сформульовано не в естетичних чи культурних термінах, а як політичне прозріння і розширення прав і можливостей – як просто-таки народження нації, що в цьому народженні також відкриває свого духовного батька. Ба, більше, це знання, наголошує він перед своєю студентською авдиторією, не передається всім: це особлива, насправді унікальна спадщина нового покоління, яке творило історію (бувши свідками «березневих ід»), а нині – шляхом компенсації за свої випробування – є імпліцитно обране бути провідником нації. Ця настанова на формуванні вибраних, як це часто наголошував Донцов, не партії, а «ордену», тих, хто можуть і є покликані поза (і понад) суспільством, стає базою патосу націоналістичного дискурсу, а разом із тим – його ексклюзивного «права на Шевченка».

У своїй рецепції Шевченка центральним завданням, із яким стикається критик і його авдиторія, рецепції, що стисло втілює всі три ідеологічні конструкти – національне, телеологічне та історичне – є відчути і потім діяти до фундаментального зсуву чи переходу парадигми, який оприявнюється в цій рецепції, тобто переходу від народницького до волюнтаристсько-націоналістичного Шевченка. У тому самому виступі перед студентами Маланюк представляє обидва полюси стисло і з притаманною йому жвавістю. Перший, «минулий» полюс, це народницький-і-драгоманівський погляд на Шевченка – на Шевченка, баченого у вигляді «ікони» та «реліквії»:

…тут говоримо не про винятки, а про загал суспільства, про те просвітянсько-драгоманівське тло, якого нездоланні рештки бачимо й досі…

(Полеміка довкола народницької ікони, Шевченка в «шапці й кожусі», триває, щоправда, й досі, у незалежній вже Україні, і віддзеркалює багатолітнє совєтське замороження вільного дискурсу.)434

З другого боку, Шевченко «грядучий» – є не селянином, а козаком, «паном», народженим, аби бути провідником, аби випрямити спини своїм співвітчизникам, перетворити їх у націю…

…можна побачити квінтесенцію Маланюка, який бомбардує (цілком у дусі Донцова) слухача/читача цитатами (деякі з яких є позаконстектованими), проєктуючи центральну ідеологічну настанову, вправно заплітаючи її основні топоси – «чину», «аристократії духу», провінціялізму («плебейства», як любив це називати Донцов) старого устрою і старої «Громади», а разом із тим уявлення про Шевченка як про отамана, а про його поезію, як про ту, яка формує «полум’яні накази» і все це врешті кульмінується основною цінністю – Нацією, а з нею – поверненням до славних цінностей предків. І все це формується риторикою, яка буцімто спирається на самому поетичному тексті. Сама її пристрасність, як і самі цитати, приховують її вибірковість та упущення.

І хоча Маланюкова рецепція Шевченка надзвичайно закорінена в ідеології, вона все одно значно відрізняється від рецепції його редактора, видавця і гуру. Переважно кожна з цих відмінностей діє на користь Маланюка, ослаблюючи категоричність і жорстку заідеологізованість Донцова.

Маланюк зазвичай урівноваженіший, нюансованіший і не такий відверто доктринальний і пропагандистський, як Донцов. Це особливо видно в його судженнях про осіб із Шевченкового оточення, а потім про різних його коментаторів».

У чому насправді полягала народність поета Шевченка

Стисла характеристика найбільш показових виступів буржуазно-консервативної критики про Шевченка з питань народності його творчості обумовлює важливий висновок. Творчість Шевченка ніколи не розглядалася адептами тієї критики у всьому її обширі, масштабності, багатстві ідей і проблем, порушуваних у ній, а, коли можна так сказати, вибірково, на підставі головно ранньої творчості Кобзаря, до того ж не раз витлумаченої однобічно.

Соціально-класовий розріз у відображенні Шевченком явищ і процесів, що відбувалися, зокрема всередині української нації, замовчувався або тенденційно «переосмислювався». Визначальною ідеєю Шевченка, на погляд таких критиків, була