Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Відповідаючи на порушене питання про те, чого вартий Шевченко «яко поет народній», Куліш не враховує найважливішої ідейної тенденції творчості поета, власне, свідомо ігнорує її. І це не дивно. Класові позиції буржуазного письменника Куліша докорінно відрізнялися від політичних ідеалів Шевченка.
Основу народності Шевченка, її суспільно-етичного змісту Куліш волів бачити в ідеї національно-релігійної спільності українства, у відображенні усталеностей побуту, звичаїв, традиційних спрямувань уснопоетичної творчості. Понад усе зверталася увага на ранні твори Шевченка, окрім поеми «Гайдамаки», до якої Куліш ставився негативно.
Суперечності статті Костомарова «Воспоминание о двух малярах»
Стаття Костомарова справляє досить суперечливе враження. З одного боку – наявність цінних матеріалів щодо життєвої долі Шевченка, шанобливе ставлення до спадщини поета, його світлої пам’яті. З другого – та ж стаття свідчить, що на деяких оцінках творчості поета відбилися ліберальні ілюзії Костомарова, його політичні позиції, сформовані ще за часів Кирило-Мефодіївського товариства, одним з ідеологів якого, точніше – його поміркованого крила, був автор статті «Воспоминание о двух малярах». У своїх статтях історик з певними натяками говорить про революційні твори поета, але вони його, схоже, лякають. Подібні тенденції відбились на оцінці деяких творів Шевченка та його громадянської позиції і не могли не позначитися на трактовці джерел народності поета. Загалом Костомаров глибше, об’єктивніше трактував питання народності Шевченка, ніж Куліш. Він докладніше характеризував специфіку поезії Шевченка, прагнув збагнути таємницю творчого генія Шевченка, підкреслював органічний зв’язок поезії Кобзаря з духом народного життя, з народним світоглядом. Однак і йому були чужими, неприйнятними революційні ідеї Шевченка у самій їх соціально-політичній основі.
Добролюбов розкриває народний характер творчості поета
Невелика за обсягом рецензія М. Добролюбова на «Кобзар» 1860 року цікава тим, що висувала ряд актуальних для свого часу і згодом питань щодо народності творчості Шевченка. Критик, наприклад, звертає увагу на біографію Шевченка, його походження, життєвий шлях. Звичайно, не все міг сказати тоді Добролюбов про особисту долю українського поета, що кількома роками раніше повернувся з тяжкої царської солдатчини.
Аналізуючи життєвий шлях українського поета, критик наголошував на тому, що Шевченко вийшов з народу, багатьма кревними узами був пов’язаний з ним. Викладаючи основний зміст «Кобзаря», він пропонував читачам звернути, зокрема, увагу на поеми «Катерина», «Гайдамаки», «Наймичка» (зауважимо, що сатиричні й політичні поеми й поезії Шевченка тоді не могли бути надрукованими).
У «Катерині» і в «Гайдамаках» Добролюбов відзначив відображення не тільки національних рис побуту українського народу в дусі фольклорно-етнографічних традицій, а передусім самий підхід поета до осмислення і показу народного життя, витоків народних характерів.
У «Гайдамаках» Добролюбов підкреслює соціально-визвольну спрямованість, роль народних мас в історичних подіях. Критик підкреслював одну з головних ідей «Гайдамаків» – заклик поета не занедбувати історичний досвід народу, адже він актуальний і для сучасності. Отже, М. Добролюбов засвідчив, що народність Шевченка визначається не тільки життєвим досвідом поета, його глибоким знанням народного життя, народністю мови, а й, і це найприкметніше, відображенням дум і прагнень народу, його волі до боротьби. Свою думку Добролюбову доводилось висловлювати в дуже складних умовах, зважаючи на «недремне око» царської цензури. А втім, тогочасний читач навчився читати і те, що було сховано між рядками.
У підсумку Добролюбов відзначив: «він (Шевченко. – М. Б.) поет цілком народний, такий, якого ми не можемо вказати у себе…»
У цьому руслі свою думку про Шевченка висловлювали й інші російські революціонери-демократи, насамперед М. Чернишевський, О. Герцен, М. Некрасов, О. Плещеєв, М. Михайлов.
І. Я. Франко – класик наукового шевченкознавства
А все ж фронтальне, всебічне дослідження проблеми народності геніального поета було здійснене пізніше – в наступні десятиліття, і пов’язане воно з іменем Івана Франка – класика наукового шевченкознавства. Солідаризуючись з поглядами російських революційних демократів на літературну і громадську діяльність Шевченка, з їх оцінкою історичних заслуг поета, вчений пішов далі, розробивши в численних своїх працях ряд корінних проблем життя, творчості, світогляду Шевченка, обґрунтував досить цілісну концепцію народності його творчості.
На цю тему Франко не писав спеціальних досліджень і, можливо, не в тім головне. Примітним є те, що різні аспекти народності Шевченка у всій різноманітності проблеми І. Франко розглядає постійно, послідовно, майже в кожній шевченкознавчій праці, а також у багатьох інших історико-літературних і теоретико-естетичних розвідках і статтях, розглядає не самодостатньо, а на широкому тлі та у зв’язку з іншими завданнями суспільно-літературного процесу. Від того концепція вимальовується не в застиглому вигляді, як то часто буває, а в конкретно-історичному розрізі, хоч і дещо сумарно.
При тому треба враховувати суспільно-культурні й літературні умови, в яких вона розвивалась, яким можливим впливам підлягала.
Франкова концепція народності Кобзаря перейшла стадії обґрунтування і синтетичного осмислення не в тиші кабінетного закутку, відгородженого глухою стіною від навколишньої дійсності, її конфліктів і змагань, а в атмосфері різносторонніх громадських і літературних інтересів ученого.
У час, коли на літературну й суспільну арену виступив Франко, коли з’явились, зокрема, перші його праці про Шевченка, в Галичині панували досить обмежені традиційні уявлення про поета. Вони поширювалися часом несвідомо (через недостатню обізнаність з усією спадщиною поета), а найчастіше навмисно культивувалися буржуазно-консервативною критикою й публіцистикою, правими лідерами народовців і москвофілів. У тих колах, у періодичних виданнях, що їм належала провідна роль (наприклад, у львівському журналі «Правда», в газеті «Діло» та ін.), панував однобічний, а отже – й тенденційний погляд на творчість Шевченка, його політичні ідеали, їх значення в національному житті. За основу характеристики Шевченка бралась його рання творчість. Що ж до періоду розквіту його революційної поезії, то вона або свідомо замовчувалась, або перетлумачувалась відповідно до завдань новочасної ретроградної політики.
Ідеологи народовців намагались утвердити уявлення про Шевченка як про поборника консервативної традиційності, релігійної моралі. Таким чином створювався націоналістичний культ Шевченка, чужий духу його поезії, його політичним ідеалам.
Спроба створити уявлення про Шевченка як затятого націоналіста
Вже у праці О. Партицького «Провідні ідеї в письмах Тараса Шевченка» (1872) – першій праці в Галичині, та й взагалі в українській критиці на подібну тему, проілюстровано один із «варіантів» суб’єктивістського трактування творчості поета. Попри окремі слушні думки у «Провідних ідеях…» переважає прагнення автора обійти мовчанкою революційний зміст політичних поезій Шевченка, а в деяких випадках – і гостру критику в них російського
